Смарагдова варта

Яна завжди захоплювалася тим, чого інші уникали. Поки подруги збирали квіти, вона розглядала візерунки на камінні біля старого струмка. Саме там вона вперше побачила Злату — велику змію з лускою, що переливалася всіма відтінками смарагду, і маленькою золотою плямкою на голові, схожою на корону.

Місцеві діти казали, що ця змія — зачарована відьма, яка затягує необережних у воду. Але Яна бачила, як Злата гріється на сонці, і відчувала від неї лише спокій. Дівчинка приносила їй чисту воду в черепашці й тихо співала пісень.

Одного разу, коли сонце вже торкнулося верхівок сосен, Яна вирішила перейти струмок по старих мохах. Раптом повітря стало густим і липким, як смола. З води почала підніматися постать — Болотний Блуд. Він не мав форми, лише купу брудного моху, тини та старі коріння, а замість очей у нього горіли два гнилі вогники.

Блуд простягнув до Яни свої тхнучі руки, і дівчинка відчула, як її ноги ніби вростають у землю. Вона не могла поворухнутися.

У цей момент трава біля її ніг зашуміла. Злата блискавкою вилетіла на камінь. Вона не нападала, але почала швидко кружляти навколо Яни, створюючи своїм тілом сяюче смарагдове кільце.

Болотний Блуд спробував переступити через змію, але щойно він торкнувся її луски, по лісу розійшовся звук, схожий на дзвін кришталю. Золота плямка на голові Злати спалахнула так яскраво, що освітила найтемніші кутки лісу.

Змія випросталася і подивилася в очі монстру. Її шипіння звучало як давнє заклинання. Блуд почав розсипатися на сухе листя та брудну піну, аж поки від нього не залишилося лише неприємного запаху болота.

Яна нарешті змогла дихнути. Злата підповзла до її руки і на мить торкнулася пальців своїм холодним, але ніжним язиком. Дівчинка зрозуміла: змія не була відьмою. Вона була Серцем Гір, яка охороняла чистоту води та спокій тих, хто вміє слухати тишу.