Очі в дуплі

Маленька Кіра понад усе любила гуляти біля старого кривого дуба на краю лісу. Там жила Пушинка — руда білочка з дуже довгими китицями на вушках. Кіра часто приносила їй горішки, і білка, замість того щоб тікати, сідала на гілку і ніби уважно слухала розповіді дівчинки про школу та друзів.

Одного разу Кіра помітила, що Пушинка поводиться дивно. Вона не взяла фундук, а почала тривожно цокотіти й кидати маленькі гілочки в бік густих чагарників папороті.

— Що там таке, маленька? — запитала Кіра, намагаючись розгледіти щось у кущах.

Раптом із папороті почала виповзати дивна істота. Вона була схожа на змію, але вкриту дрібним, мокрим пір’ям, і мала людське обличчя, яке постійно змінювалося, копіюючи риси знайомих Кіри.

— Підійди... допоможи мені... — прошепотіло «обличчя» голосом подруги Кіри.

Дівчинка, як зачарована, зробила крок вперед. Її очі стали туманними, вона вже не бачила небезпеки. Але Пушинка раптом стрибнула Кірі прямо на плече і з усієї сили смикнула її за пасмо волосся.

Від несподіваного болю мара розвіялася. Кіра зупинилася за крок від глибокої ями, замаскованої гілками, куди її заманювала істота.

Пушинка не зупинялася. Вона почала блискавично стрибати з гілки на гілку навколо «змія-перевертня», висипаючи на нього цілий дощ із жолудів та сухої кори. Кожен жолудь, що торкався істоти, спалахував яскравим вогником. Виявилося, що білочка збирала не просто їжу — вона збирала сонячні горіхи, які вбирали світло ціле літо.

Істота засичала, не витримавши чистого світла, і зникла в темряві яру.

Пушинка спустилася на нижню гілку, важко дихаючи. Вона подивилася на Кіру своїми намистинками-очима, в яких на мить блиснула золота іскра. Дівчинка зрозуміла: ліс має своїх маленьких вартових, які бачать брехню та захищають тих, хто приходить до них із добрим серцем.