Вороний і Примарний Вершник

У селі всі обходили стайню на околиці десятою дорогою. Там жив Вороний — велетенський чорний кінь із очима кольору грозового неба. Казали, що він приносить нещастя, бо щоразу, коли він починав несамовито іржати вночі, у селі ставалося щось погане.

Але Ліля не вірила в ці забобони. Вона бачила, як Вороний самотньо стоїть у леваді, дивлячись у бік старого занедбаного млина. Дівчинка почала приносити йому яблука. Спочатку кінь лише пирхав, але згодом дозволив їй торкнутися своєї холодної, як оксамит, морди.

Одного разу Ліля затрималася біля річки до пізніх сутінків. Раптом повітря стало таким густим, що стало важко дихати. З боку млина почувся дивний звук — ритмічний цокіт копит, але він був глухим, ніби коня кували в м’яку повсть.

З туману виплив вершник. Його кінь був напівпрозорим, а сам він не мав обличчя — лише порожній каптур, з якого віяло могильним холодом. Це був Примарний Збирач, про якого розповідали лише в найстрашніших легендах. Він простягнув до Лілі свою довгу, кістляву руку.

Дівчинка хотіла кричати, але голос зник. І тут, розбиваючи огорожу, на галявину вилетів Вороний. Він не просто біг — він летів, викрешуючи іскри з каміння. Кінь став дибки між Лілею та привидом, закриваючи її собою.

Примарний вершник замахнувся, але Вороний видав такий могутній іржання, що туман почав розсіюватися. Чорний кінь почав бити копитами по землі, і з кожним ударом примара ставала все слабшою. Ліля зрозуміла: Вороний не був злим. Він був Вартовим Сну, і все життя він гавкав та іржав лише для того, щоб відганяти цих нічних істот від людей.

Коли привид нарешті розтанув, Вороний підійшов до Лілі. Вона обійняла його за шию, відчуваючи, як швидко б’ється його велике серце.

— Ти мій герой, — прошепотіла вона.

Тієї ночі Вороний вперше спав спокійно. А Ліля знала: доки він поруч, жодна нічна тінь не посміє підійти до їхнього села.