Тінь із яру

Село, де жила маленька Оля, стояло біля самого краю пралісу. Старі люди казали, що в тому лісі живе Сірко — величезний вовк, старий, як саме коріння дубів. Оля боялася навіть дивитися в бік дерев, коли сонце починало сідати.

Одного вечора дівчинка забарилася на галявині, збираючи квіти. Раптом ліс замовк. Птахи припинили співати, а вітер більше не шелестів листям. З глибокого яру почувся важкий хрускіт гілок.

Оля обернулася і заціпеніла. З кущів на неї дивилися два величезні жовті ока. Через мить на галявину вийшов він — Сірко. Вовк був велетенським, із густою сірою шерстю, поцяткованою шрамами, і потужними лапами. Він не гарчав, але дивився на Олю так пильно, що в неї підкосилися ноги.

— Не чіпай мене... — прошепотіла дівчинка, міцно стискаючи букет.

Вовк зробив крок назустріч, і Оля побігла в бік села. Вона чула за спиною важкий тупіт його лап. Кожного разу, коли вона намагалася звернути на стежку, вовк заступав їй шлях, ніби змушуючи бігти в іншому напрямку — вгору, до старої каплиці на пагорбі.

Вона задихалася від страху, вважаючи, що Сірко полює на неї. Але раптом вовк різко зупинився, розвернувся до лісу і видав такий страшний рик, що земля під ногами завібрирувала.

Оля зупинилася і озирнулася. Тепер вона побачила, від чого Сірко її відганяв.

З низини, з того самого яру, піднімалося щось чорне. Це не була тварина чи людина. Це була густа, жива темрява, схожа на дим, що мав сотні довгих, тонких лап. Ця «тінь» повзла по траві, і там, де вона проходила, квіти миттєво чорніли і в’янули. Вона тяглася саме до Олі.

Сірко вискочив прямо перед цією чорнотою. Він не кусав її — він ніби розривав дим своїм голосом і світлом своїх очей. Щоразу, коли темрява намагалася обійти вовка, він ставав стіною.

Дівчинка зрозуміла: він не полював. Він був її єдиним захисником. Оля переборола жах, підійшла ближче і поклала руку на загривок вовка. Його шерсть була жорсткою і гарячою.

— Дякую, Сірку... — тихо сказала вона.

Вовк на мить озирнувся на неї, і в його очах вже не було дикості — лише втомлена мудрість. Він підштовхнув її носом у бік вогнів села. Оля побігла, а коли озирнулася востаннє, побачила лише сріблястий силует вовка, який стояв на варті проти темряви, що повільно відступала назад у яр.

Відтоді щовечора Оля залишала на порозі шматочок м'яса або хліба. Вранці частування зникало, а на піску біля хати залишався один великий відбиток вовчої лапи.