Мурчик і гостя за склом

Марічка завжди знала, що її кіт Мурчик — особливий. Цей чорний, як ніч, красень мав звичку о другій годині ночі починати бігати по стінах, ніби полюючи на невидимих метеликів. Марічка до цього звикла, але одна ніч змінила все.

Була гроза. Блискавки розрізали небо, на мить освітлюючи кімнату білим, холодним світлом. Мурчик не ховався під ковдру, як зазвичай. Він сидів на підвіконні, притиснувши вуха, і напружено дивився крізь скло у темний сад.

Раптом ударив грім, і черговий спалах світла осяяв двір. Марічка випадково глянула у вікно і ледь не закричала. Там, у саду, прямо під дощем, стояла маленька дівчинка. Вона була в легкій нічній сорочці, зовсім мокра, і дивилася прямо на вікно Марічки.

— Мурчику, подивись... там дитина! — прошепотіла Марічка, хапаючись за телефон.

Але кіт не просто дивився. Він почав видавати дивний звук, який Марічка ніколи від нього не чула — це було щось середнє між плачем і людським «іди-геть». Мурчик почав бити лапою по склу, ніби намагаючись щось відштовхнути.

Марічка знову глянула у вікно. Дівчинка в саду підняла руку і почала махати. Вона посміхалася, але її посмішка була занадто широкою, а очі... у спалаху блискавки Марічка побачила, що замість очей у неї були порожні чорні ями.

— Мамо! — крикнула Марічка, але голос ніби застряг у горлі.

Вона підбігла до вікна, щоб задерти штори, але Мурчик раптом стрибнув їй на плечі, перегороджуючи шлях до скла. Він засичав на неї, випустивши кігті. Марічка відсахнулася, ображена і налякана.

І тут вона помітила дещо дивне.

На склі з внутрішньої сторони кімнати з’явилися відбитки маленьких мокрих долонь. Ніби дівчинка, яка щойно стояла в саду, насправді була вже тут, у кімнаті, але залишалася невидимою для людського ока.

Мурчик не зводив погляду з порожнього місця посеред килима. Його шерсть стояла дибки. Він почав повільно відступати до Марічки, закриваючи її своїм тілом. Раптом повітря в кімнаті стало крижаним, а на мокрому килимі, прямо там, де нікого не було, почали з’являтися вм’ятини — наче хтось маленький і важкий робив кроки у напрямку ліжка.

Мурчик стрибнув у порожнечу і зашипів так голосно, що скло затремтіло. В ту ж мить невидимі кроки зупинилися. З кутка кімнати почувся тонкий, дитячий сміх, а потім тихий голос, що прошепотів:

— Який неввічливий котик... Але я все одно залишуся тут. У шафі багато місця.

Гроза стихла так само раптово, як і почалася. Марічка тремтячими руками ввімкнула світло. У кімнаті нікого не було, крім Мурчика, який тепер сидів прямо перед дверцятами шафи, не зводячи з них очей. На його чорній лапці залишилося кілька довгих сріблястих волосинок, які зовсім не були схожі на котячу шерсть.

Коли перші промені сонця пробилися крізь фіранки, страх ніби трохи розвіявся. Марічка нарешті наважилася встати з ліжка. Мурчик був напружений: його хвіст нервово смикався, а зіниці перетворилися на вузькі щілини.

Дівчинка повільно підійшла до шафи.

— Це просто був сон... або гра світла, — заспокоювала вона себе, хоча серце вистрибувало з грудей.

Вона вхопилася за ручку і різко відчинила дверцята. На полицях лежав її звичайний одяг: светри, джинси, шкільна форма. Нікого. Марічка полегшено зітхнула і вже хотіла зачинити шафу, аж раптом Мурчик видав дивний звук — коротке, тривожне «мяв».

Він заскочив усередину і почав розгрібати лапами купу речей у самому кутку. Марічка нахилилася ближче і побачила те, від чого в неї похололо всередині.

На самому дні шафи, де вона зазвичай зберігала старі коробки, лежала невелика лялька. Але це була не її іграшка. Лялька була зроблена з брудної соломи, перев’язаної темними нитками, а замість обличчя у неї було приклеєне маленьке кругле дзеркальце.

Марічка простягнула руку, щоб узяти її, але Мурчик миттєво вдарив її лапою, не випускаючи кігтів, — ніби забороняючи торкатися.

Вона подивилася в дзеркальце на обличчі ляльки. Замість свого відображення Марічка побачила там ту саму нічну гостю. Дівчинка із саду тепер сиділа в її кімнаті на ліжку, прямо за спиною Марічки, і розчісувала своє довге сріблясте волосся.

Марічка різко обернулася. На ліжку було порожньо. Тільки ковдра була трохи прим’ята, ніби на ній щойно хтось сидів.

Коли дівчинка знову поглянула на ляльку, та вже змінила позу. Тепер солом’яні руки іграшки були підняті до дзеркального обличчя, ніби закриваючи його, а Мурчик почав повільно витягувати ляльку з шафи, тягнучи її до виходу з кімнати.

— Ти хочеш її винести? — прошепотіла Марічка.

Кіт зупинився біля порога, озирнувся на хазяйку і впевнено попрямував до вхідних дверей. Він не зупинився, поки вони не вийшли в сад. Там, під тим самим деревом, де вночі стояла примара, Мурчик почав люто рити яму.

Коли іграшка була закопана глибоко під корінням, кіт нарешті заспокоївся. Він підійшов до Марічки, потерся об її ноги і вперше за весь ранок голосно замуркотів.

Проте, повертаючись до будинку, Марічка помітила на кухонному вікні свіжий напис, зроблений пальцем по запотілому склу: «ДЯКУЮ ЗА НОВУ КВАРТИРУ».