Нічний гість

Макс був величезним золотистим ретривером, якого десятирічна Софія любила понад усе на світі. Він завжди спав на килимку біля її ліжка, і його тихе сопіння було для дівчинки найкращою колисковою.

Але тієї ночі все було інакше.

Софія прокинулася від дивного звуку — легкого, ритмічного стукоту. Тук... тук... тук... Ніби хтось довгим нігтем постукував по дерев’яній підлозі. Вона потягнулася рукою вниз, щоб погладити Макса, і відчула під пальцями його теплу шерсть. Пес був на місці. Софія заспокоїлася і вже хотіла заснути, але стукіт повторився. Тепер він лунав із коридору.

Дівчинка нахмурилась. «Може, це двері від протягу?» — подумала вона. Софія знову опустила руку, щоб відчути підтримку свого пса, і почала гладити його по голові. Макс у відповідь почав тихенько злизувати її пальці. Його язик був шершавим і холодним.

Раптом Софія замерла. Серце забилося десь у самому горлі.

З кухні, що була в іншому кінці довгого коридору, почувся гучний гуркіт — ніби хтось перекинув миску з кормом. І в ту ж мить із темряви кухні пролунав короткий, дзвінкий гавкіт. Це був голос Макса. Точно його!

Софія заціпеніла. Якщо Макс на кухні... то чию голову вона зараз гладить під своїм ліжком? І хто прямо зараз продовжує повільно і холодно злизувати краплі поту з її руки?

Дівчинка боялася навіть поворухнутися. Вона повільно, міліметр за міліметром, почала підтягувати руку назад під ковдру. І тут істота під ліжком припинила лизати пальці. Стукіт кігтів по підлозі поновився, але тепер він лунав прямо з-під матраца, стаючи все швидшим і швидшим.

— Максе? — ледь чутно прошепотіла Софія, сподіваючись, що пес із кухні прибіжить на допомогу.

Але замість гавкоту вона почула, як двері її кімнати, які вона точно зачиняла на ніч, повільно відчинилися...

Софія затамувала подих, боячись навіть моргнути. Двері прочинялися з таким ледь чутним скрипом, що він здавався гучнішим за грім у нічній тиші.

На порозі з’явився знайомий силует. Це був Макс. Він стояв у світлі місяця, що падав із вікна коридору, і його хвіст був напружено піднятий вгору. Пес не заходив у кімнату. Він завмер, вдивляючись у темряву під ліжком Софії, і почав видавати низьке, загрозливе ричання, від якого завібрирувала підлога.

У цей момент рука дівчинки, яку вона ледь встигла сховати під ковдру, відчула різкий холод. Те, що сиділо під ліжком, раптом припинило шкрябати.

Софія зрозуміла: справжній Макс — той, що біля дверей. Його очі горіли справжньою тривогою за свою хазяйку. Але хто тоді весь цей час лизав їй руку?

Раптом з-під ліжка почувся дивний звук — ніби хтось швидко перебирав тонкими пальцями по дошках. Темна тінь, схожа на дуже худу, неприродно довгу істоту, блискавично виметнулася з-під матраца в бік вікна. Вона рухалася занадто швидко для будь-якої тварини.

Макс кинувся навперейми, але істота вже заскочила на підвіконня. На мить у місячному світлі Софія побачила щось жахливе: це була не тварина, а істота в пошарпаному сірому комбінезоні, з довгими тонкими лапами, на яких замість нігтів були гострі металеві гачки. Вона обернулася, блиснувши величезними жовтими очима, і беззвучно вистрибнула в прочинену кватирку.

Макс підскочив до вікна і почав несамовито гавкати вслід нічному гостю.

Софія тремтячими руками ввімкнула настільну лампу. У кімнаті нікого не було, крім її вірного пса. Вона подивилася на свою руку, яку щойно хтось лизав. На шкірі залишився липкий, холодний слід, що пахнув сирим підвалом і старою іржею.

Вона сповзла з ліжка і міцно обняла Макса. Пес тремтів усім тілом, але не відводив погляду від вікна. Софія зрозуміла — це була не випадковість. Хтось або щось знало, де вона живе.

Дівчинка підійшла до вікна, щоб зачинити його на всі засуви, і раптом помітила на склі з того боку три довгі подряпини. А поруч на підвіконні лежала маленька стара іграшка — м'ячик Макса, який він загубив ще минулого літа в лісі.

Хто б це не був, він прийшов не просто налякати. Він хотів, щоб вона йому довірилася.