Глава 22.

Двоє чоловіків сіли по автомобілях та поїхали. Ми всією компанією сидимо на березі мальовничого озера. Попід берег, наче хтось розсипав, білий пісок. Ми сидимо на траві. Спочатку всі мовчать. Навіть надто тихо для природи.

—Так чого ми скучаємо? -порушує тишу Макс. —Йдемо купатись?

Не дочикавшись відповіді він зняв футболку та шорти, чекає поки до всіх дійдуть його слова. Хлопці швидше розуміють, повторюють дії Макса. Компанія хлопців, а це шість зовсім різних типів людей. Один низький , другий високий, третій худе, наче нічого не їв, цим третім виявився Юра. Дівчата ж не настільки швидко думають. Ну принаймі ця п‘ятірка. Я швиденько заходжу за невеличкий кущик, знімаю спідницю та футболку. Виходжу й бачу що трійця дівчат, а це Даша, Аня та Катя зовсім не хочуть йти в воду. А Маша та Христя повторюють мої дії. Чекаю поки вони вийдуть. Ми помало йдемо до озера. Ось ми троє вже по пояс в прохолодній воді. Як раптом група з чотирьох хлопців біжить воду. Як на зло розкидаючи на всі сторони бризки води. Маша та Христя виявляється сильно лякливі, тож від доторкань води кричуть. Я ж просто посміхаюсь. Мені сподобалось, тепер не потрібно буде чекати поки дівчата повністю зайдуть в воду. Я пірнаю по шия та пливу ближче до хлопців. Помічаю там Назара, вже знайомого мені Макса та ще двох не знайомих мені хлопців. Юра ж жалишився на березі з Яриком. Я не виправдовую Юру, але на фоні інших хлопців, він виглядає худим та слабким. Проте якби я його побачила б десь іншеаін був б звичайним. Просто в компанії майже всі підкачені хлопчики. Підпливав ще ближче до хлопців.

—Фіма, а ви? -говорю я до двох трохи вищих за мене хлопців.Один чорно волосий, інший коричнево волосий. Двоє смуглих, ніби щойно засмагали. Моя ж шкіра мов порцелянова. «Бліда поганка» — завжди казала тьотя Олена.

—Саша. -говорить один з них. Той в кого чорне волосся.

—Міша. -каже інший.

—Приємно познайомитись. -усміхаюсь я їм

—Гарно співаєш. Вокалом займалась? -питається Міша.

—Було діло. —короткао відповідаю я небажаючи розповідати все своє життя.

—Може заплив до острівця? -пропонує Макс.

—О, класна ідея. -радіють словам  Макса хлопці.

—А можна з вами? -питаюсь та помічаю   дивну усмішку Саши.

—Хах, ти ще й плавати добре вмієш? Я думаю ти лише язиком гарно співаєш. Чи ти будеш ним плисти? -з насмішкою каже Саша.

—Боїшся програти тендітній дівчині, тобто мені? -я кидаю йому виклик.

—Хах, а давай. На що граєм? -цікавиться він.

—Фіма, може не варто? -втручається Христя.

—Ні я хочу. -кажу їй. —Давай на…. на бажання. - це вже кажу для Саши, дивлячись прямо йому в очі. Бачу в них азарт.

—Добре домовились.

—Починаєм з берега. -каже Міша.

Ми семеро виходим на берег. Дівчата вирішили теж спробувати, але чесно не впевнена в них. Чую «Три. Два. Один.». Бачу як всі рванули вперед, зі всієї сили. Я ж починаю повільно. Десь на половині дороги хлопці сповільнюються. Я наздоганяю їх. Не дивлюсь на них. В думках ставлю ціль — «Хтось пливе швидше він точно виграє». Завжди коли невпевнена в собі, думаю про те що хтось кращий за мене, тому викладаюсь на всі сто. І стаю першою. Але в цьому випадку попереду мене пливуть Макс та Назар.  Вони вже на березі. Я припливаю третя. Але ця думка мене не засмучує. Дівчата напевно ще на початку здались, бачу їх на березі. Махаю їм двома руками. Назар приплив першим, десь через секунд п‘ять приплив Макс, а потім вже я. Всього десять секунд і я могла бути першою, але нічого.  Вже через двадцять секунд припливає Саша та Міша. Вони пливли однаковою швидкість, тож розділяють четверте місце разом.

—Як це вийшло? -дивується Саша.

—Обідився? -усміхаюсь я.

—Неочікував. Яке бажання?

—Я ще не придумала. Але до кінця вечірки задам.

—Ок.

—Трохи віддихнем і назад. —Каже Назар. —Ти як, Фіма?

—Добре. Але надіялась на друге місце хоча б.

—Назар в дитинстві ходив на плавання з Максом. Ти теж мабуть? -питається Міша.

—Ні, сама.

—Ого, в тебе дуже хороші результати. —хвалить мене Макс.

—Дякую.

Саша і Міша попливли в перед. Ще трохи почекавши за ними поплив Макс. Ми з Назар пливемо разом. Десь на середині озера мене хапає ща ногу судома. «Чорт, ноги не відчуваю» я починаю йти під воду.

—Поможіть! —кричу, але ніхто не чує.

Озеро доволі таки глибоке, дна не  відчуваю. Хоча вже добряче під водою.По тілу пробігають мурашки. Настає холод та темрява. Зі страху пробую набрати повітря, але я вже під водою. Тож легені заповнюються водою.

Темрява. Холод. Нестача кисню. Це кінець? Така дурна смерть?

Думки заповнюються старими спогадами. Аж раптом в моїх думках проявлюється блондиниста дівчина в чорному платті. Хто вона? Дівчина лежить на атласному білому покривалі. Помічаю що зовсім не

Де я?

Та раптом це все зникає. Я прокидаюсь на траві. Кругом всі метушаться. Я відкашлюю воду.

—Жива! - кричить Христя.

—Бля, Фіма, ти налякала мене, всіх нас. - каже Назар, який сидить поруч.

—Ти матюкаєшся? -дивуюсь словам хлопця.

—Хах, ти серйозно? Тебе  лише це цікавить? -сміється Назар.

—Ну, я чекаю відповідь. -серйозно провляю.

—Матюкаюсь. -соромлячись нарешті відповідає.

—Ясно. -дивлюсь на небо, вона надто яскраве, тож від такого світла жмурю очі.

—Ти як? Дихати тяжко? -розписується хтось.

—Трохи. В мене судома зловила. Далі не пам‘ятаю. -розповідаю я.

—Ага, ти тонула, прийшлось рятувати. -тихо каже Назар.

—Ще раз. Рятувати мене ще раз.- виправляю хлопці, який врятував ще раз мене від смерті. —Я трохи віддихну.

—Окей. Як щось треба клич, ми в волейбол грати.

Я залишилась сама. Ні про що не думаю. Тож стає нудно просто лежати. Дихання  стабілізувалось. Тож вирішую йти пограти в волейбол.

—Можна з вами? -питаюсь, але не адресую тюкомусь одному.