Глава 18

Доївши млинці ми вирішили піти купити каву. Взулися та вийшли в пошуках кафе. Мігл залишився на подвір’ї, без нього буде краще пити каву та не впевнена що з ним нас кудись пустять. Пройшовши п’ять хвилин у повній тиші, ми прибули до невеличної кав’ярні. Зайшовши в приміщення зразу запахло ароматною кавою. Маленькі та круглі столики, темно-коричневого кольору. А на них біленькі скатертини. Чорні стільці. Світлий паркет. Чомусь мені це нагадало старий будиночок, але він такий затишний. Ми сіли за крайній столик, Назар покликав офіціанта. Той одразу ж підійшов.

—Добрий день, чого бажаєте?

—Мені будь ласка експрессо. -відповів Назар.

—А вашій дівчині?

Назар подивився на мене, я читала меню. Тож не одразу помітила це.

—Що? -побачила що біля нас офіціант, тож вирішила замовити не лише каву.— Мені будь ласка латте, а ще шоколадну вафлю. -дано вже не їла вафлі яку готують у вафельниці.— Вона ж смачна? -усміхаюсь я милому офіціанту.

—Звісно смачна. Через хвилин 10-15 вафля буде готова. А кава максимум через п’ять хвилин. -Рома пішов, якщо-що це я зрозуміла, тому що на його бейджик написано «Офіціант Роман», тож тут і дурень зрозуміє як його звати.

Назар дивиться на мене. В його очах ревність? Нічого не розумію. Проходить хвилина.

—Сподобався? -нервово питає хлопець.

—Хто?

—Ну він, офіціант. Я ж не сліпий.

—А до чого це питання? Таке враження ніби ми зустрічаємось, що ти мій хлопець. -говорю я і стараюсь посміхнутись, але не виходить.

—А ти б хотіла?

—Що хотіла?

—Ну зустрічатись.

На моє щастя до нас підходить офіціант з кавою.

—Дякую. -невдоволено каже Назар, розуміючи що я не відповім на його питання.

—Дійсно тут смачна кава. -кажу я після того як зробила ковток латте.

—Ти це спеціально? -ледь не кричить Назар. Коли від нас відходить Рома.

—Що з тобою? Мені не можна подякувати?

—Саме в цей момент тобі треба подякувати йому?

—Назар, ти серйозно? А коли мені ще йому дякувати?

—Та коли хочеш, але не зараз. Не при мені.

—Чого ти такий дивний?

—Я? А себе ти не бачила? Чого ж ти наша ,Фіма, живеш з братом? А? А чого ж це зараз він в Луцьку, а ти тут, в Стрию? А чого ти немаєш де жити зараз? А чого ти немаєш нікого тут?

—Дякую за каву. -крикнула я і дістала з кишені 50 гривень кинула їх на стіл та вийшла.

Куди йти? Не знаю. Від квартири ключів немає, йти до Назара додому, точно ні. Найкращий варіант прогулятись десь до вечора. Тому я вирішую піти у парк. Дорогою згадую слова Назара. «Що зі мною не так?» Стримати сльози не виходить, тож я починаю плакати. Голова в підлогу, руками витираю сльози. Ще й як на зло лише 12:30. Зайшовши в парк, я попрямувала в його центр та сіла на лавку. Зараз мені зовсім не до культурності, тож ноги я теж поставила на лавку. Руками обняла коліна і так сиділа. Пройшло лише хвилин 10-15, а здається ніби вічність. Я погойдуюсь, то в ліво, то в право. Повна нудьга. Аж раптом до мене сідає бабця. Я її зовсім не знаю, але від неї йде якимось теплом, як від бабці Олі, моєї сусідки.

—Привіт дівчинко. Чому така засмучена? -лагідно питається вона.

—Життя в мене нікчемне. Впринципі як і я сама. -відповідаю я навіть не дивлячись в очі для бабці.

—Дуже все погано?

—Так.

—А рідні твої не можуть допомогти?

—Рідні? Для них треба спочатку допомогти, а потім вони мені допоможуть.

—Виходить, у тебе не все так погано. Наприклад, як в твоїх рідних.

—Виходить так. Мабуть, це лише я недооцінюю ситуацію інших. Самозакохана, одним словом.

—Ні, ти не самозакохана. А зациклена на проблемах. Коли ти останій раз віддихала?

—Вчора, за вечерею.

—Ні, вечеря це не відпочинок. Тобі варто десь розвіятись. Вечірки, ти ж ще молода. Знаєш скільки я в твоїх роках танцювала? Як згадую ті часи.-говорить бабця, її голос дуже спокійний, якби він мав смак, то це був б мед чи щось більщ солодке. Вона одягнена в фіолетовеньку спідничку нище колін та білу сорочечку. Виглядає наче якась фея, не вистачає лише чарівної палички. І тоді я була б попелюшкою, а вона хрещеною феєю.

—Мабуто варто. Я завтра мала йти до знайомої на вечірку, в честь її дня народження. Але подарунка немає, тому не хочу йти.

—Ні, тут не в подарунку справа. Правда? -ця бабця ніби зазирає в мене, десь глибоко-глибоко в душу. Ніби вона дійсно якась чарівниця.

—Правда. Там буде він, а бачити його я зовсім не хочу.

—Твій хлопець?

—Ні, скоріш за все друг. Але там все дуже заплутано. То він мене рятує, то навпаки. Сама не розумію.

—Може треба було дати йому шанс. Він заслуговує його. Якщо він тебе рятував.

—Рятував і не раз. Можливо треба було дати шанс, але зараз запізно.

—Яке запізно? Ніколи не буває запізно, особливо щоб помиритись.

—Ви праві.

—«Не допускай помилок тих, які вже були. Послухай тих хто вже їх допустив».  Це не приказка, але запам’ятай ці слова. Іншими словами «Не варто наступати на ті граблі, на які вже хтось наступив».

—Дякую.

—Тепер подумай за подарунок на вечірку. Що любить твоя знайома?

—Я не знаю. -моє лице стає сумніше.

—А дізнатись немає в кого?

—Він її знає, але ми ще не помирились.

—До завтра ще є час, тож щось придумаєш.

Наступні декілька годин бабця розказувала історії з дитинства. Як вони будували будинки на деревах. Як втікала з дому, щоб піти на дискотеку та погуляти з подругами. Як зустріла своє перше кохання. Як одружилася. Близько 17:30 бабця пішла додому. Я посиділа ще хвилин п’ятнадцять розмірковуючи що мені сказати коли повернусь. Я піднялася з лавки та пішла, туди звідки прийшла. Біля того самого кафе я вирішила купити кави собі і Назару. В кишені ще було 75 гривень. Тож я замовила латте та експрессо.

 Вийшла та пішла до будинку Назара. Підійшовши я подзвонила в дзвінок що був на брамі. З будинку вийшов Назар. Ішов він ніби равлик, так повільно що можна було вже заснути. Я чую як клацає замок і двері відкриваються. Бачу здивоване обличчя Назара. Стараюсь усміхнутись, не впевнена що це вийшодить, але спробувати варто. Аж раптом він посміхається та міцно обнімає мене. Від неочікуваності я ледь не розлила каву що тримала, на щастя там були кришечки.