Глава 17.

Мене торкнулися холодні руки. Вони точно не Даші. А обернувшись я помітила силует Назара.

Світло в кімнаті було вимкнене. А на його лице світило лише місячне проміння. Під ним він виглядав особливо красиво.

—Ти такий холодний.

—Знаю.

Сказавши ці слова він взяв мене за талію. Пригорнув мене до себе та поцілував. Його губи, вони такі солодкі.

—Вибач. -через декілька секунд сказав він та різко відсторонився від мене. —Я не хотів.

—Чого саме? -дивуюсь я.

—Це все…. . Ти ж….. . Блін.

—Я нічого не розумію.

—Ми ж друзі?

—Так.

—Я хочу тебе підтримати.

—Поцілунком?

—Так. Поцілунком. Ти проти?

—Проти. Ми друзі.

—Вибач. Це було перебільшення.

—Я краще піду. -я хотіла взяти свої речі, але він не дав мені цього зробити.

—І де ти будеш ночувати всі ці три дні?

—Незнаю.

—Лишайся. Зробим вигляд що цього не було.

—Гаразд.

Назар вийшов. А я лягла на ліжко та погрузилася в власні думки. Стараючись забути цей поцілунок. Він ж нічого не означає. Але крутиться в мене в голові. До 02:10 я проганяла ці думки. Лише потім заснула. Наранок я встала. Та пішла у пошуках ванни, щоб вмитись. Але перед тим я вирішила зайти до Даші в кімнату. Її там не виявилось. Я подумала що вона на кухні. Зайшовши і туди, Даші там теж не було. Будити Назара я точно не хочу. Цей інцидент вчора вночі, не покидав мене й сьогодні. Я пішла по коридору, до кінця. Вирішила зайти в перші двері ліворуч. Так, це ванна кімната. Зайшовши в неї я вмила лице прохолодною рукаю. Вийшла та пішла на кухню. Сподіваючись що Даша на ній всеж таки є.

Але на ній дівчини не було. Замість неї, на кріслі був Назар. Він сидів спиною до дверей то ж не бачив як я зайшла.

—А де Даша?

Назар від неочікуваності ледь не подавився сендвічом, якого їв.

—Ти чого так лякаєш?

—Вибач. -усміхаючись кажу я.

—Даша пішла до подруги, казала прийде лише вечері.

—Ми самі? -трішки налякано кажу я.

—Виходить так. Не переживай ти так. Я тебе не з’їм.

—Я не через це переживаю.

—Через вчорашнє?

—Так.

—Вибач. Але… -хлопець встав з крісла та підійшов до мене. Так само близько як і вчора. —Я не можу забути тебе. І вчорашній поцілунок.

—Розумію.

—Ти мала познайомитись з Міглом. Ще хочеш? -різко Назар міняє тему.

—Звісно.

—Тримай сендвіч. -він дав мені один з тарілки.- Швиднько поїж. Тоді тобі варто переодягнутись. По двом причинам. Перша ти забруднишся. А друга ти замерзнеш в шортах. Зранку трохи прохолодно. Зайди в кімнату Даші вона тобі лишила якийсь одяг.

Я не відповівши обернулася та пішла до кімнати Даші. Її кімната теж простора. На стінах фотографії. А на столі повний порядок. Я підійшла до її ліжка, на якому акуратно поскладені чорні широкі джинси та голуба, тепла сорочка в клітинку. Надягнувши та сорочку я вийшла з кімнати, доїдаючи сендвіч. Мене вже чекав Назар, в його руках був повідець.

—Ми будем з ним гуляти?

—Якщо не боїшся? -відповідає питаням на питання Назар.

—А треба?

—Думаю ні.

Я взуваюсь в свої кросівки. Та виходжу на вулицю. Через хвилинку виходить Назар та йде до вольєра в якому чемно сидить Мігл. Але щойно хлопець відкриє  його, як він пулею вибігає та починає бігати по всій території. Трішки заспокоївшись він підбігає до мене. Спочатку уважно обнюхує, а потім всідається поруч.

—Ти йому сподобалась. -усміхаючись каже Назар.

—І він мені.

Назар підійшов до нас. Взяв Мігла за нашийник та прицепив до нього чорний повідець. Чорний колір личив темно-сірому Міглу та блондину Назару, який сьогодні одягнув сірий спортивний костюм. Міцно схопивши повідець Назар прямує до виходу.

—Ти йдеш? -запитується він.

—Іду. -відповіла я наздоганяючи хлопця з собакою.

Мігл знав цю місцевість, тож йшов дуже гордо. Іноді вириваючись вперед. Назар дав мені повідець, аби провірити на скільки я міцна. Але на щастя Мігл в моїх руках поводив себе спокійно. Не виривався не смикався, так як ніби знає і довіряє мені. Прогулянка з ним мені сподобалась. Назар весь час розповідав історії як дресерував Мігла, а той його не слухався.

Гуляли ми приблизно години 3. Прийшовши до них додому, я пішл на кухню. Де Назар зібрався готувати млинці. Перші чотири в нього повністю згоріли. Тож я вирішила що краще зробити це самій.

—З тобою ми залишимось голодними.

—Ну то покажи як треба. А то я щось забувався. -усміхаючись відповідає він.

Я підійшла до плини, налила трішки тіста на сковороду, покрутила нею щоб тісто рівномірно розповзло. Трішки почекала та перевернула його дерев’яною лопаткою. Так я зробила десять млинців. Поставила їх на дві тарілки, по-п‘ять штучок на кожну. Назар дістав мед та арахісова пасту. Сівши за стіл я полила декілька млинців медом та скрутила їх рулетиком, а решту намазала арахісом та склала трикутниками. Назар зробив так само. Хоча трикутники мені прийшлось йому допомогти йому зробити. Їли ми майже мовчки, іноді Назар показував смішні відео з телефону. І ми двоє сміялись.

Від авторки: Як гадаєте що буде далі? Чекаю ваші припущення в коментарях. З любов’ю beximara.