Глава 16.

--Можеш нікому не казати про цей випадок? Не хочу зайвих питань

—Без питань ,Фіма.

Я пішла в лікарню. А Назар пішов кудись. Зайшовши в палату я почала збирати свої речі. Зібравши їх вирішила почитати. В обід я поїла. Потім знову сіла читати. Непомітно моє читання перейшло в сон. Аж поки мені знову не прийшло повідомлення на телефон.

Назар~ Ти вже почала збиралася? Вже 18:25.

Фіма~Так, буду готова вже в 18:35.

Назар~Зрозумів. Буду виходити.

Фіма~Окей

Переодягнувшись в сірі широкі  шорти та білий топ на довгий рукав. Високі шкарпетки чорного кольору та червоно-чорні форси. Такий собі спортивний образ. Доповнила я його спортивною сумочкою чорного кольору. Виходжу на вулицю, а в руках тримаю невеличку дорожню сумочку. В ній Діма дав мені паро речей, а точніше піжаму, щоб я мала змогу переодягатися.

Виходжу  з лікарні, очима шукаю Назара. О знайшла. Він стояв біля входу в лікарню, спершись на забор. Він теж мене замітив. Я підходжу до нього.

—Привіт. Довго чекав?

—Привіт. Недовго. Я понесу. -хлопець забрав в мене сумку.

—Гаразд.

—Йдем в зоомагазин? -запитав Назаром а я помахала головою.

Ми пішли. Зависла тиша.

—Як там Даша?

—Не дуже. Сумує через того придурка. — без емоцій відповідає хлопець.

—Вона буде на дні народженні? Хочу почати наше знайомство заново.

—Думаю так. Я ще в неї спитаюсь.

Знову тиша. Ми підходимо до зоомагазину.

—Закрито. І що робити? -запитуюсь я в Назара.

—Зараз пошукаєм де ще є. -хлопець дістав телефон і почав шукати по-карті де ще зоомагазин.

В той час я дзвоню до Діми. Чорт, він не бере слухавку. Вирішую подзвонити Віці, вона тебе не піднімає. Вирішую заглянути в сумку.

—Бляха… -голосно кажу я.

—Що сталось? -Назар почав хвилюватись

—Я ключів немаю, а Діма трубки не бере. Що робити? -я починаю панікувати.

—Спробуй ще раз.

—О, якесь повідомлення прийшло.

Я дивлюсь в телфон. Повідомлення від Діми

Діма~ Фімусь, не переживай Мишка зі мною в Луцьку. Буду через три дні, а може й довше. Відпочивай.

—Бляха, це кінець. -кажу та починаю плакати.

Назар підходить до мене, уважно читає повідомлення. Та відходить. Я опускаюсь на лавку, яка була поруч. Та починаю ще більше плакати. Хлопець підходить і сідає поруч.

—Маєш куди йти?

—Немаю, взагалі нічого і нікого немаю. -відповідаю вже трішки заспокоївшись.

—Є варіант. Але не впевненний що ти погодишся.

—Який?

—Ходи до мене.

—Дуже смішно.

—Ні, я серйозно. Я Даші дзвонив, батьків дома немає, лише вона. Тож нічого не станеться. Спатимеш де захочеш. В моїй кімнаті наприклад, а я в батьків ляжу.

—Добре, дякую.

—Значить йдеш?

—А в мене є інший вибір.

—Окей я тоді Дашці скажу нехай приготує щось.

Назар трішки відійшов і набрав свою сестру. Потім підійшов і ми пішли. Через  хвилин 15-20 ми були біля будинку. Білий двох поверховий будинок на початку міста. Невеличкий садок на території. Назар відкриває чорну браму і ми заходимо в середину. Де нас зустрічає великий, але молодий пес. Це сірий Кане-Корсо. Я трішки розуміюсь на породах собак.

—Вау, як його звати? -з мого лиця пропадає сум і з’являється радість.

—Мігл. Йому рік. Гарний правда?

—Гарний.

—Давай проходь, а з ним вже завтра познайомишся.

Назар пішов вперед. А я за ним. Все ж таки я тут вперше. Ось ми заходим. До Назара підбігає Даша і обнімає, вона ще не побачила мене. До поки я не сказала

—Привіт. -намагаючись зробити посмішку, але вона не виходила, через те що недавно я плакала.

—Це ти? Назар ти жартуєш?

—Даша, хватить. Вам варто познайомитись заново. -втрутився Назар.

—Мир? -знову натягують посмішку я.

—Мир. Вибач, просто тяжкий період.

—Нічого. В мене теж саме.

—Теж хлопець кинув? -здивовано дивиться Даша на мене.

—Ні, просто тяжкий період. -вже щиро усміхаюсь я.

—Їчти хочеш? Я там приготувала яєшню з сиром. Ходи мною.

Даша взяла мене за руку та повела на кухню. Перед тим я встигла роззутись та побачити що Назар пішов в якусь кімнату. Мабуть переодягтися. Зайшовши на простору кухню я побачила стіл на якому розміщувалися три тарілки з яєшнею та одну тарілку з овочами. Ми присіли. Тут приходить Назар.

—Фіма, почувайся як вдома. -сказав він та запихнув в рот кусок помідора.

—Любиш помідори? -дивуюсь тому як йому вони подобаються.

—Обожнюю, а ти?

—Не люблю. А ти Даша?

—А я підтримую нейтралітет. -каже вона та посміхається.

Далі ми їли мовчки, іноді Даша казала жарти. Нарешті ми доїли на годиннику 20:15. Але Даша вирішила зробити чай та пригостити мене ним та ще якимись цукерками.

—А ти надовго в нас?

—Ну до завтра точно. А далі…

—На три дні точно. -перебив  мене Назар.

Я обертаюсь до нього. І дивлюсь як він всміхаючись дістає з шуфлядки печиво та цукерки.

—Круто, це виходить Назар, ти сам підеш на вечірку, а ми будем сидіти вдома?

—Чому? Ти сама будеш. Фіма йде, а ти? -відповідає Назар.

—А ти йдеш. Тоді я теж. Не хочу сама бути вдома. -радіє Даша.

—Але є проблемка. В мене лише є піжама та цей костюм. -вказую на одяг який на мені.

—І де тут проблема? В мене є одяг, зовсім новенький. Тож проблема вирішина? -усміхається мені Даша, а я їй у відповідь.

Далі ми їли печиво та пили чай, обговорювали щось. Таке враження ніби я їх знаю все життя. Таким теплом від них двох віє. Та цьому хорошому бути недовго, чай закінчився і печиво теж.

—Спати хочеш? Це вже 23:45. -каже Даша.

—Не дуже хочу, але треба.

Назар вийшов, ще хвилин п’ять назад. Сказав що йде стелити мені в своїй кімнаті, а потім в душ. «Я спатиму в нього в будинку, в його кімнаті, в його ліжку. А ми навіть не зустрічаємось. Дивно.» Прибравши з стола. Ми з Дашою пішли в коридор.

—Тобі наліво. Можеш переодягнусь там теж, Назар в душі ще. -вказуючи куди мені, сказала Даша, а потім зайшла в свою кімнату.