Глава 14.

В моїй палаті стояв Назар, той самий Назар.

—Як ти? -незважаючи на мої обурення спитав він.

—Якщо не бачиш, то не солодко.

—І навіщо ж ти так з собою? Це все через Іру?

—Іра? Це хто?

—Ну та дівчина яка розляла на тебе колу.

—Байдуже мені як її звати.

—Ти втікла з своїм хлопцем, я навіть не встиг попросити пробачення.

—Пробачення? Ти ж нічого не зробив.

—Це значить ти на мене не обіжаєшся.

—Я такого не казала. -посміхаючись кажу. «Стоп, чого я сміюсь? Невже мені комфортно з ними? Такого бути не може, чи може?»

—Ну раз ти ще ображаєшся, то може коли тебе випишуть сходимо на каву, так я зможу залатати свою провину? Звісно якщо твій хлопець не проти.

—Я подумаю. Доречі дякую тобі.

—Та немає за що.

—Якби не ти, то я б вже не була б тут. Дякую, справді.-посмішка зникає з мого життя. «Невже я знову хочу жити?»

—Може розповіси мені чому ти це зробила?

—Давай домовимось? При наступній зустрічі я все тобі розповім. Але це вже буде коли мене випишуть.

—Гаразд. Я йтиму. Бувай. -сказав Назар та вийшов.

В моїй голові перемішались всі думки. Назар. День коли я різала вени. Минуле. Майбутьнє. Тож я заснула. Зранку встала з хороши настроєм. Завтра мене мають виписувати. А сьогодні ще потрібно побути в лікарні. Але в палату заходить Діма.

—Як ти? Ще будеш таке робити?

—Більш-менш добре. А що до другого питання я подумаю. -звісно я пожартувала. Думок щоб повторити це не було. Це був невдалий варіант. Якщо робити ще раз, то вже щось краще і яке має 100% дію. Але навіщо?

—Фім, я надіюсь ти пожартувала? А то мама налякалась так що мені здалось що їй теж треба буде викликати швидку.

—А вона була тут?

—Ні, я подумав що краще їй цього не бачити.

—Дякую, щоб я без тебе робила?

—Ти б цього не зробила. Вибач. -в його очах я побачила те що він картає себе ща цей випадок. Але хіба він один в цьому винен.

—Зробила б, ти не один в цьому винен. І моя провина тут теж є і ще декого. -доказавши остані слова я відвела погляд.

—Через того хлопця що приходив теж?

—Частково. Але він в цьому не винен.

—Добре, ти відпочивай. -Діма вийшов з палати. А в неї зразу увійшла медсестра Віка.

—Привіт, як ти?

—Вже краще.

—Це напевно був твій хлопець?

—Хто саме? -сміючись запитую я.

—Ну хтось з них точно був твій хлопець.

—Нєа, оцей що щойно був тут мій брат. Доречі хочеш я вас познайомлю? Якщо в тебе звісно хлопця немає. -підморгую я для Віки.

—Немає, познайомиш, але пізніше. А другий це тоді хто? Хороший друг?

—Хороший? Я б не сказала що ми навіть друзі.

—Ну тоді тобі треба з ним дружити. Він розпитувався як ти. Хвилюється напевно.

—І що ти йому сказала? -в моїх очах занепокоєння. Я не хотіла йти в такому вигляді на зустріч з Назаром. Ні він мені не подобався. Але йти як якесь бомження, так ще й з ранами на руці чи бинтами. А зараз літо, тож в кофті не прийдеш.

—Сказала що тебе завтра випишуть. А що мені щк йому сказати треба було? Він не дав би мені спокійно жити.

—Віка, Віка. Що ж мені тепер робити?

—Ну дай шанс хлопцю. Бач як він за тебе переживає.

—Може й справді. Дякую Вік. Справді дякую. З мене зустріч з Дімою. Я бачила що він тобі подобається. -усміхаюсь я. А  Віка спочатку ніяковіє, а потім сміється.

—Дякую. -відповідає медсестра та виходить.

До вечора я читала книгу. А потім на мій телефон приходить повідомлення від Діми.

Діма~ Фімусь, вибач. Завтра не зможу тебе забрати. Зможеш сама доїхати додому?

Фіма~Окей, але за однією умовою:)

Діма~Якою?

Фіма~ Ти напишеш для Віки, це медсестра в лікарні. Та запропонуєш їй піти на каву. Я бачила як ти на неї дивився. Тож обурень і відмовлянь я не приймаю.

Діма~Так помітно?

Фіма~Ні, але не забувай, я твоя сестра. Тож помічаю таке. А ще ти Віці теж подобаєшся. Але це так між нами.

Діма~Фімусь, щоб я без тебе робив? Ти золотце. Дякую.

Фіма~Немає за що.

Я відставила телефон, через хвилин п’ять в палату заходить радісна Віка.

—Уявляєш мені твій брат написав. Запросив на побачення. -радісно промовляє вона.

—Нічого собі як швидко він тобі написав. - я сказала це тихо.

—Ти щось казала?

—Ні, думки в голос. -виправдовуюсь я.

Віка пішла, а я лягла спати. Мені снилось що я була в Львові, гуляла по його вуличках та пила каву. А поряд з мною йшов якийсь хлопець, але я не бачила його лице. Він щось розповідав, ніби про якісь гурт і їхні пісні.