Глава 7.

Хлопець був високий та стрункий, років 15. Вдягнений в темно сірий костюм та такого ж кольору куртку, ці кольори дуже підходили до його русявого волосся. А дівчина була  низенькою та з коротким темним каре, їй мабуть десь 12-13.

—Це Назар і Даша. - Ростик сказав ім‘я хлопця так ніби його зараз знудить.

—Я так розумію, тебе заставили їх взяти з собою. Але не будем псувати настрій. День тільки починається. - підтримую я хлопцю.

—Надіюсь. Гаразд ходи до них. А то ще нажаліб’ються мамі. - сумно сказав Ростик.

Ми підійшли до них. Я простягнула руку до дівчини. А вона подивилась на мене так ніби я їй ворог. Я зніяковіла і забрала руку назад у теплу кишеню.

—Може прогулюємось? -сказав Назар, суворо подивившись на Ростика

—Можна. -відповів той, так ніби не замітив того погляду.

—Йдем в парк, заодно по каву зайдемо. Я тепер не можу без неї жити. - сказала я усміхаючись

—Кава шкідлива, я проти йти за кавою. - фиркнула Даша

—Ну тоді не йди. - відповіла я на її заяву.

—Даша, тобі сподобається. - сказав Ростик і пішов вперед. «Він так сказав «Даша» ніби закоханий в неї, але мені то що? Я ж не закохана в нього, але якщо він буде з нею дружити і забудеться про мене?»

—Ой, гаразд ідемо. - відповіла Дар‘я та пішла в перед разом з Ростиком.

Вийшло таке враження ніби вони забули про мене. А точніше про нас. Тут ж ще є той хлопець, як там його, Назар.

—Давно ви знайомі? - порушив тишу, той самий Назар, який йшов поруч зі мною.

—Ну вже як пів року. - Відповіла я та побачила як хлопець нервово дивиться на Ростика та Дашу, які йшли попереду нас та про щось говорили. - Ти її ревнуєш? Ви ж мабуть разом?- сказала я та поглянула на Назара

—Ні. Ми не разом. - грубо сказав Назар. — Вона моя сестра. - додав він.

Далі Ростик трішки зупинився, бо побачив що я трішки відстаю.

—Чого ти так помало йдеш?- вигукнув він.

—Ти серйозно? Згадав про мене? - крикнула я. - Ти ж забувся про мене, а тут раптово згадав. - вирвалось у мене

—Фіма, досить я задовбався слухати твої вибрики. -сердито сказав він.

—Отже, ти Фіма. - сказав мені Назар.

—Ага. - відповіла я закочуючи очі. 

—Мені здається це ти його ревнуєш. - підморгнувши сказав Назар.

—Ні, мені не подобається що він забувся про мене і про тебе доречі теж. Ніби нас тут немає. А все через цю дівку….. Мені здається що вони подобаються одне одному, але це не привід забуватись про мене і про тебе теж. Так не можна, це не правильно. - засмучено пояснювала я.

—Ну що вдієш? Таке життя. - спокійно сказав Назар

—Ти серйозно? Життя? Ми спокійно дружили, а тут бац ви двоє приїхали….. Вибач, в мене вирвалось. - я ще більше засмутилась та зніяковіла.

—Та нічого.

Тут Ростику доходить що не треба так поспішати. І він вертається до нас з Назаром. Коли він розвернувся, я побачила що Даша зробила те саме. Він підійшов до мене та спитав

—Все ок? Вибач мене.

—Ага

Я зразу ж спіймала злий погляд Даші, вона явно проти того, аби Ростик навіть підходив до мене.

Ось ми йдемо знову четверо, а не по-парах. Нарешті ми заходимо в парк. Ростя пішов з Дашею, аби та визначилась що вона хоче. Бачте вона не може вибрати щось одне. Я ж одразу визначилась та попросила латте. А Назар попросив експресо.

Повернувшись Ростик простягнув мені моє латте. Я взяла та акуратно почала пити. Допоки Дар‘я «випадково» не пихнула мене. Я підвергула ногу та ледь не впала. Я змогла встояти, але моє латте все вилилося.

—Попила називається каву. - сумно сказала я дивлячись на розлите латте.

—Хочеш я куплю тобі нове, взнак вибачення за мою необережну сестру? - запитав Назар 

—Ні, дякую. Але щось різко перехотілось. - моє лице стала ще сумнішим.

—Вибач, я така незграба. - зловісно посміхалась мені Даша.

Я підійшла ближче до Ростика та сказала йому

—Вгамуй її чи по-твоєму вона це випадково? - голосно сказала я.

—Фіма, ти знову? Що вгамувати? Чого ви не полоднали? - в його очах лиш подив.

—Ростик, я не знаю. Я ж дійсно випадково. -почала скиглити Даша. «Фу лише від її імені мене вже нудить»

—Фіма, вибачся. Ти не права. -сказав Ростик

—Вибачитися? Ти серйозно? Я не вибачитись, а особливо перед нею.

—І це чому? Ти ревнуєш? Його до мене? Хоча…-зловісно вигукнула Дашка.