Розділ 70

ЕПІЛОГ. ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ПОТОМУ
АНІСЬЯ

Ранок ще не встиг остаточно піднятися над горами, коли перші промені сонця торкнулися високих вітражів нового храму. Світло проходило крізь синє, золоте й рубінове скло, ламалося на сотні кольорових відблисків і лягало на кам'яну підлогу живими плямами. Вони повільно ковзали по стінах, по нових іконах, по свіжому тиньку, у якому ще тримався запах вапна, деревини й прохолодного гірського повітря.

Анісья стояла високо на риштуванні під самим куполом.

На її руках до ліктів засохли охра, лазур і білила. Фарба забилася під нігті, лишила кольорові сліди на зап'ястках і щоках, але дівчина не поспішала їх стирати. Для неї це не було брудом. Це був слід роботи, якою вона жила.

Вона здула з обличчя світлу пасму, що вибилася з коси, і схилилася до стіни. Тонкий пензель у її пальцях виводив довкола ікони дрібні лісові орнаменти: суниці, гілочки чебрецю, листя старої липи. Ніби сам ліс обережно підступав до святих ликів, не руйнуючи їх, а стаючи частиною молитви.

У храмі було тихо. Цю тишу Анісья любила найбільше. Не ту порожню тишу, в якій ховається страх, а живу - наповнену сонячним теплом, запахом фарби, далеким дзюрчанням води за стінами й ледь чутним шелестом смерек за вікнами. Тут вона завжди дихала вільніше.

Раптом знизу долинули кроки.

Анісья завмерла, тримаючи пензель над незавершеним листком.

Це був не батько. Кроки отця Арсена вона знала змалку: неквапні, рівні, майже безшумні. Ці ж були іншими - впевненими, трохи поспішними. Вони чітко відлунювали від нової кам'яної підлоги й наближалися до риштування.

— Храм зачинений, - гукнула Анісья, не обертаючись.

— Я знаю, - відповів чоловічий голос.

Він був спокійний, низький, із легкою втомою людини, яка довго їхала гірською дорогою.

— Вибачте, що зайшов без дозволу. Я журналіст і фотограф. Приїхав здалеку. Мені розповідали, що я маю написати історію про цей храм. Про дивну карпатську церкву, яка колись горіла двічі.

Анісья відклала пензель на край дерев'яної полиці й обережно почала спускатися. Її босі ступні відчували кожну шорсткість старих дощок, а довга спідниця раз у раз торкалася сходинок.

Коли вона ступила на холодний камінь підлоги й обернулася, чоловік уже стояв біля відер із фарбою.
Він був приблизно її віку. На плечі висіла камера, дорожня куртка була трохи волога від ранкового туману, а на волоссі ще блищали дрібні краплі. Спершу він дивився на розписаний купол, на вітражі й нові ікони. Та коли його погляд упав на Анісью, він раптом замовк.

Наче на мить забув, навіщо прийшов.

— Ви художниця? - нарешті запитав він, трохи поправляючи ремінь камери.

— Допомагаю батькам із розписом, - усміхнулася Анісья. Вона витерла пальці об старий фартух, але синя фарба все одно залишилася на шкірі. - Хоча мама каже, що я надто часто малюю ліс там, де мають бути лише квіти.

Чоловік усміхнувся.

— Це гарний ліс.

— Ви його ще не бачили.

Він простягнув руку.

— Олександр. Олександр Степовий.

Ім'я тихо прокотилося під куполом.

Анісья не здригнулася, але на мить їй здалося, що один із золотих відблисків на стіні потеплішав. Наче храм почув це ім'я й зберіг його у своїй кам'яній пам'яті.

— Анісья, - відповіла вона, потискаючи його руку. Його долоня виявилася гарячою й трохи шорсткою. - Донька отця Арсена. Він чекає на вас у нас удома. Я проведу.

Вона розвернулася до важких дубових дверей, але наступила на край власної спідниці. Нога ковзнулася по гладкому каменю.

Анісья втратила рівновагу.
— Обережно!

Олександр устиг перехопити її за талію. Його руки були сильними та теплими. Він тримав її лише стільки, скільки було потрібно, але в цю коротку мить світ звузився до його долонь, запаху дощу на його куртці й тихого подиху, що завмер між ними.

Анісья підвела очі. У погляді Олександра було щось дивно знайоме - не обличчя, не риси, не голос. Лише світло. Те саме глибоке, уважне тепло, яке вона з дитинства бачила в татових очах, коли він дивився на маму.

Щоки Анісьї залило рум'янцем.

— Дякую, - тихо сказала вона.

Олександр відразу відпустив її, ніби боявся затримати довше, ніж вона дозволила.

 — Це я маю перепросити. Не хотів вас налякати.

— Ви мене врятували від дуже безглуздого падіння, - Анісья ледь усміхнулася. - Тож ходімо. Поки тато не вирішив, що я втекла малювати в ліс замість того, щоб привести гостя.

Вони вийшли з храму.

На ґанку Олександр зупинився й озирнувся. Над ними височів новий кам'яний храм: світлий, міцний, із темним дахом і дзвіницею, на якій у ранковому сонці тремтів хрест. Його погляд піднявся до вітражів, до купола, до риштування, де щойно стояла Анісья.

— Дивовижне місце, - сказав він тихо. - Сподіваюся, з ним більше нічого не станеться.

Анісья глянула на храм. Під шкірою, десь глибоко, тихо ворухнулося знайоме тепло - не сила, яка вимагала помсти, не холод туману. Лише спокійне життя лісу, яке мати  навчили її чути без страху.

— Не станеться, - твердо відповіла вона. - Цей храм більше не згорить.

Вона торкнулася долонею грубого каменю біля дверей.

— Він кам'яний. І тепер його є кому берегти.

Анісья рушила стежкою вгору. Між смереками виднівся батьківський будинок, а над його дахом тонкою світлою ниткою здіймався дим із комина.

Олександр затримався на ґанку лише на кілька секунд. Йому здалося, що високо під куполом, у кольоровому світлі вітражів, стоїть жінка в білому. Довге волосся спадало їй на плечі, хоча в храмі не було вітру. На її губах жила тиха, спокійна усмішка. Вона дивилася на нього не суворо й не сумно.
Так дивляться матері, які знають, що дитина нарешті дійшла додому.

Олександр кліпнув.

Вітражне світло ковзнуло по свіжій фарбі. Жінки вже не було.

Він тихо видихнув, усміхнувся власним думкам і рушив слідом за Анісьєю. За дівчиною з лляним волоссям, забрудненими фарбою руками й ясними блакитними очима.