Розділ 69

Анна 

Свідомість поверталася повільно, крізь густу темряву, в якій не було ні часу, ні голосів. Спершу Анна відчула воду. Важкі прохолодні краплі падали на її обличчя, стікали по скронях, змивали попіл, кіптяву й щось липке, що залишилося від жаху.

Вона насилу розплющила очі.
Світ плив у завісі дощу. Десь поруч валилося дерево, тріщали балки, глухо осідав старий храм. Але

Анна бачила лише Арсена.

Він стояв перед нею навколішки. Обличчя було вимазане сажею, мокре волосся прилипло до лоба. Сльози без упину котилися по його щоках. Арсен притискав її долоні до свого обличчя, ніби боявся, що вони щезнуть, щойно він їх відпустить.

Анна спробувала ворухнути пальцями. Вони тремтіли. Та були теплими.
Не крижаними, як завжди. Не чужими живому світові. В них пульсувала кров, і це просте відчуття вдарило в неї майже сильніше за всі спогади.

— Ти тут... - видихнула вона.

Арсен завмер. Втягнув повітря уривчасто, болісно, а тоді подивився на неї так, ніби після довгої ночі вперше побачив сонце.

Разом зі свідомістю повернулася пам'ять.
Чорний туман. Висохла трава під босими ногами. Крихкий холод ножа в руці. Люди на підлозі храму. Біль жінки, якою вона була колись. Її лють, її страх, її бажання стерти все вогнем.

Анна різко сіпнулася, намагаючись підвестися.

— Що сталося? - її голос зірвався. - Арсене, що я зробила?

Руки затремтіли ще сильніше.

— Що я ледь не зробила?

— Тихо, - Арсен одразу нахилився до неї, але не притиснув силоміць і не стримував. Він лише поклав одну руку їй на плече, залишаючи їй простір відсунутися, якщо вона захоче. - Ти зупинилася. Ти не зробила їм нічого.

Анна дивилася в його очі й не бачила там ані страху, ані осуду. Лише втому, ніжність і полегшення, від якого в грудях боляче стиснулося.

— Я пам'ятаю бабусин дім, - прошепотіла вона. - Її руки. Наче вона відпустила мене... А далі була темрява. Та інша Анна. Вона хотіла помсти. Вона була такою самотньою, Арсене.

Сльози змішалися з дощем на її обличчі.

Арсен обережно підняв її з мокрої трави. Не як людину, яку треба сховати чи втримати, а як людину, якій потрібна опора. Анна сама притиснулася до нього, сховала обличчя на його мокрій сорочці й почула під щокою шалений, нерівний стукіт його серця.

— Вона не була чудовиськом, - тихо сказав Арсен їй у волосся. - Її поранили. А потім надто довго не давали піти.

Анна стиснула пальцями тканину його сорочки.

— А тепер?

Він відсторонився рівно настільки, щоб побачити її очі.

— Тепер ти вільна, - відповів він. - І ти нічого мені не винна. Ні обіцянок. Ні життя поруч зі мною. Нічого.

Анна довго дивилася на нього крізь дощ. Потім підняла теплу долоню й торкнулася його щоки.

— Я знаю, - ледь чутно сказала вона. - Тому й залишаюся.

За їхніми спинами з глухим гуркотом остаточно осів купол старого храму. Дощ змивав попіл із трави, а туман розчинявся між смереками.

Анна заплющила очі й притулилася до Арсена.

Уперше за все своє життя вона не відчувала ні холоду, ні страху.