Розділ 66

Арсен

Тиша тривала недовго. З густої темряви, що поглинула Арсена після удару, повільно проступило світло. Воно було м'яким, золотавим, майже живим. Пахло теплим воском, ладаном і свіжим деревом - так пахне церква, яку щойно збудували й ще не встигли торкнутися ні дощі, ні час.

Арсен розплющив очі. Він знав, що лишається собою. Він пам'ятав власне ім'я, Анну, туман, удар, від якого перед очима потемніло. Та водночас дивився на світ із чужої пам'яті, ніби хтось відчинив перед ним давно замкнені двері.

Його руки лежали перед ним. Ширші. Сильніші. З темнішими волосками на пальцях і глибокими лініями на долонях. У правій руці він стискав важкий золотий хрест. На плечах лежала риза, густо вишита золотими нитками.

Арсен підняв голову. Церква. Та сама дерев'яна церква, але нова: високі, світлі стіни без тріщин; чисті вікна; ясні дошки під ногами. Сонячні промені падали всередину широкими смугами, торкалися ікон, облич селян, диму від свічок.

Його голос - глибший, нижчий, незнайомий - читав завершальну молитву. Служба скінчилася. Люди повільно виходили з храму, низько схиляючи голови. Нарешті біля вівтаря лишилася одна постать.

Серце Арсена спіткнулося. Анна. Але не та Анна, яку він знав. Її волосся було акуратно вкладене під тонкою хусткою. На ній була важка сукня з темного оксамиту, оздоблена мереживом. У ній не було нічого від лісової дівчини в простій сукні - тільки тиха, стримана краса панночки, яку виховали в іншому світі.

Вона підійшла ближче й схилила голову.

— Благословіть, отче Олександре.

Її голос торкнувся його так, ніби ця фраза вже колись була початком чогось небезпечного й неминучого.

Олександр - а разом із ним і Арсен - підняв руку для благословення. Пальці затремтіли. Вони мали скластися для хреста, але натомість хотіли торкнутися її щоки, прибрати неслухняну пасму з її скроні, переконатися, що вона справжня.

Анна підвела очі. У цьому погляді не було покори. Лише стримане тепло, жива усмішка й вогонь, який вони обоє не мали права помічати. Світло згасло.

Церква розчинилася, наче її залило темною водою.

Арсен опинився на березі гірського озера. Ніч була синя й тиха. Місяць лежав на воді срібною дорогою, а вітром пахло мокрим камінням, хвоєю та травами.

Анна була в обіймах Олександра. На її щоках блищали сльози. Він тримав її за плечі так міцно, наче вже знав: щойно відпустить - втратить.

— Назрівають бунти, Анно, - сказав Олександр. Його голос здригнувся. - Люди озлоблені. Вони шукають винних і знайдуть того, кого найпростіше зламати. Не ходи до лісу сама. Прошу тебе.

Анна підняла долоні до його обличчя.

— Ти говориш так, ніби можеш сховати мене від усього світу.

— Якби міг, сховав би.

Вона сумно всміхнулася, а тоді обвила руками його шию й поцілувала, любов, страх і відчай двох людей, які вже відчували наближення біди.

Олександр притиснув її до себе, вдихнув запах її волосся.

— Я кохаю тебе, - прошепотів він. - Ти - моє життя. Наші душі зв'язані, моя панночко. Ніхто нас не розлучить. Ніколи.

Ніч розірвав удар. Озеро зникло. У легені Арсена увірвався чорний дим. Він задихнувся, закашлявся й побіг, хоча не знав, куди саме. Навколо ревів вогонь. Дерев'яна церква палала, обійнята полум'ям від ґанку до купола. Вогонь поглинав дошки, ліз угору, сипав іскрами в небо.

Олександр біг до храму.

У ту мить для нього не існувало ані ікон, ані золота, ані церковного обов'язку. Він знав тільки одне: Анна всередині.

Він увірвався у вогонь. Жар обпікав руки, плавив тканину ряси на плечах. Дим різав очі, але Олександр ішов далі, розсуваючи руками палаючі уламки, обпікаючись об каміння й дерево. Над головою з тріском упала охоплена полум'ям балка. Він відскочив убік і пробився до вівтаря. Там лежала Анна.

Він побачив її одразу. Оксамитова сукня була розірвана й забруднена попелом. На руках, шиї та плечах темніли синці. Біля неї на камені застигла кров. Те, що з нею зробили, не потребувало пояснень.

— Анно!

Його крик потонув у ревінні полум'я.  Олександр упав поруч із нею на коліна, обпікаючи долоні об гарячу підлогу. Підхопив її на руки. Її голова безсило відкинулася, губи були блідими, а груди не здіймалися.

Вона не дихала.

Він виніс її крізь вогонь. Спотикався, падав, підводився знову. Коли за спиною з тріском обвалився дах, Олександр вирвався в ніч і впав на траву, притискаючи Анну до грудей.

— Ні... Ні, будь ласка.

Він торкався її обличчя, слухав груди, намагався вдихнути в неї повітря, кликав її на ім'я знову й знову.
Та Анна не відповіла. Її очі були розплющені й дивилися крізь дим у темне небо. Вони вже нічого не бачили.

Усередині Олександра щось обірвалося. Усі молитви, які він колись знав, розсипалися порожніми словами. Уся віра, яку він носив у собі, не змогла врятувати одну людину, заради якої він був готовий віддати все.

Він підняв голову. Його крик розірвав ніч - не людський, не схожий на плач. Це був голос чоловіка, який не прийняв втрату й у ту саму мить почав прокладати шлях до власного прокляття.

Церква палала. Дах провалився з оглушливим тріском, і в небо злетів сніп іскор. Дощ уже хлинув суцільною стіною, шипів на розпечених колодах, змішував попіл із багном, але Олександр майже не чув ні грому, ні вогню.

Олександр. Він сидів на випаленій землі, притискаючи Анну до грудей. Її тіло здавалося неприродно легким. Її волосся пахло димом, дощем і згаслим воском. Арсен відчував, як у його пам'ять, у його шкіру, в саме серце вливається чужий відчай - такий безмежний, що межа між ним і Олександром ставала дедалі тоншою.  Небо спалахнуло блискавкою. Глухий грім прокотився над горами, і Олександр піднявся. Руки не слухалися, але він узяв Анну на руки так обережно, ніби вона могла прокинутися від одного необережного руху.

Він ніс її високо в гори. Крізь дощ, через слизьке каміння, повз чорні дерева, що хиталися на вітрі. Під ногами розкисала земля, гілки били в обличчя, холодна вода стікала за комір, але він не зупинявся.