Розділ 64

Арсен

Я гнав машину так, ніби за мною гналася сама смерть. Темрява стрімко падала на трасу, і світло фар вихоплювало з неї лише вузьку смужку побитого асфальту. Стрілка спідометра давно лежала за межею дозволеного, але моя нога вперто тиснула на газ.

Мені було байдуже на правила, на ями, на власний ризик. У грудях бився дикий, неконтрольований пульс. Я не просто хвилювався — мене з'їдав зсередини первісний, липкий жах. Якимось незбагненним чином, за десятки кілометрів від дому, я відчував запах диму. Він уже стояв у мене в горлі, заважаючи дихати. «Там щось не так. Анна... Батько...»

Дорога завжди була підступною — вузька, звивиста, затиснута між старими деревами. Я не зменшував швидкості. Мій мозок відмовлявся аналізувати — він був там, біля дерев'яної церкви.

Різкий поворот виринув із темряви надто несподівано. Я крутонув кермо. Занадто різко. Занадто пізно.
Колеса зірвалися з асфальту, потрапивши на вологий ґрунт. Машину миттєво занесло. Світ за склом перетворився на божевільну, розмиту карусель — чорне, зелене, чорне, зелене. Я вдарив по гальмах з усієї сили, але машина вже не слухала мене, перетворившись на некерований снаряд.
Металевий вереск шин.

Темний, могутній силует старого дуба виріс просто перед капотом.
Удар. Страшний, оглушливий скрегіт металу розірвав нічний ліс. Лобове скло вибухнуло, розлетівшись на тисячі гострих осколків, що сипонули в обличчя. Мене рвучко, з неймовірною силою кинуло вперед.

Пасок безпеки врізався в груди так, що з легень вибило все повітря — наче хруснули ребра. Потім мене відкинуло назад. Потилиця вдарилася об підголівник. Перед очима спалахнув сліпучий білий спалах.
Дзвін. Високий, пронизливий дзвін витіснив усі інші звуки.

Я спробував вдихнути, але груди пронизав такий гострий, роздираючий біль, що я лише беззвучно застогнав. У роті з'явився густий, теплий смак крові. По обличчю текло щось гаряче. Дзвін у вухах не стихав.

А потім мене накрила паніка. Не страх за себе. Не страх смерті. Дикий жах від усвідомлення того, що я застряг.

— Ні... ні, ні, ні... — прохрипів я. Голос здавався чужим, слабким.

Я спробував підняти руку, щоб відстебнути пасок, але пальці не слухалися. Тіло налилося свинцем. Крізь розбите лобове скло я бачив лише зім'ятий, димлячий капот і темряву лісу. Боже, тільки не це. Я не можу тут залишитися. Там Анна. Там моя донька. Я обіцяв.

Я рвонувся вперед, ігноруючи біль, що розривав тіло. Сліпа лють на самого себе, на свою неуважність рвала душу.

— Я... я повинен встигнути... — прошепотів я, хапаючи кривавими пальцями повітря, намагаючись дотягнутися до дверної ручки. — Анно...

Але біль виявився сильнішим за волю. Темні, важкі кола почали звужуватися перед очима, затягуючи мене у вир. Зображення понівеченого капота розмилося. Дзвін почав віддалятися, перетворюючись на гулке відлуння.

Мої пальці безсило зісковзнули з керма. Очі заплющилися самі собою.
І тоді все поглинула важка, абсолютна тиша.