Розділ 63

Анна

Анна стояла біля церковної огорожі й дивилася, як повільно осідає сизий пил на дорогу. Гуркіт машини Арсена вже розчинився в шумі вітру, але вона не могла зрушити з місця. На губах досі лишався смак його поцілунку — гіркувато-солоний, відчайдушний. На плечах — фантомна вага його рук. Половина її дихання поїхала з ним.

Вона опустила погляд на руку, що лежала на животі. Тонке золоте кільце зловило сонячний промінь.

Рипнули старі дерев'яні двері храму. Позаду пролунали важкі, розмірені кроки.

Отець Олексій зупинився поруч. Не дивився на дорогу. Його погляд був прикутий до хрестів і темних стін церкви. Якусь мить вони просто стояли в тиші, об'єднані однією тривогою.

— Він повернеться іншим, Анно, — глибокий голос священника порушив тишу. Без владності, без повчання. Лише втома й батьківська мудрість. — Він поїхав туди хлопчиком, що намагався розірвати власні ланцюги. Повернеться чоловіком. Ти дала йому те, чого я не зміг.

Анна повернула голову.

— Він сам це знайшов, отче. Я лише відчинила двері.

Олексій ледь помітно кивнув. Подивився на прим'яту колесами траву біля воріт.

— Іди до бабусі, дитино. Відпочинь. Сьогодні був надто важкий ранок, а тобі тепер треба думати за двох.

Він по-батьківськи торкнувся її плеча.

— А я залишуся тут. Треба прибрати у вівтарі.

Анна послухалася. Але щойно вийшла за межі церковного подвір'я й ступила на лісову стежку до бабусиної хати, її тіло пронизав холодок. Вона зупинилася. Сонце ще стояло високо, але повітря раптом стало густим, задушливим. Ліс мовчав. Ні співу птахів, ні звичного шелесту листя. Дерева стояли напружені, ніби затамували подих.

Бабуня завжди вчила її: коли ліс мовчить, це не від спокою. Це від того, що він чує хижака.Анна потерла холодні долоні. Сморід вихлопних газів давно мав вивітритися, але їй здавалося, що він в'ївся в саму кору. Ті люди. Дмитро й його компанія. Вони поїхали, але залишили по собі брудний слід.
Серце забилося швидше. Тривога за Арсена раптом змінила напрямок. Небезпека була не там. Вона залишилася тут.

Анна озирнулася на старий купол церкви крізь верхівки смерек. Захотілося повернутися, стати поруч з отцем Олексієм. Але вона розуміла — її обов'язок берегти те крихітне життя, що пульсувало всередині.

— Ліс захистить своє, — прошепотіла вона.

Вона міцніше стиснула шаль і пришвидшила крок. Але відчуття того, що ця ніч буде найдовшою, не відпускало.

Коли Анна переступила поріг бабусиної хати, повітря здалося ще важчим. Густим, нерухомим. Пахло не лише сухою м'ятою й воском, а чимось невідворотним — холодним подихом межі.
Бабуня Афія лежала на ліжку. Її обличчя, завжди жваве, посічене мудрістю, тепер здавалося виліпленим із сірого воску. Вона дихала важко, з перервами, ловлячи повітря сухими губами.
Дика паніка охопила Анну.

— Бабуню! — вона кинулася до неї, впала на коліна біля ліжка. Її холодні руки тремтіли. — Зараз я заварю чебрець із чорнокоренем, я пущу кров, як ти вчила, я відведу це...

Вона хотіла побігти до печі, намагаючись згадати всі трави й усі замовляння, які могли б відігнати смерть, але суха рука бабусі раптом лягла на її зап'ястя. Хватка була слабкою, але твердою.

— Відпусти мене, доню, — її голос нагадував шелест останнього листя. — Не тримай. Мій час настав.

— Ні... ні, бабусю, будь ласка...

По щоках Анни покотилися гарячі сльози. Вона притиснулася лобом до її руки.

— Ти не можеш піти зараз. Тільки не зараз.

— Я вже все віддала цьому лісу. І тобі...

Вона ледь посміхнулася.

Потім її обличчя змінилося. Мутні очі широко розплющилися. Вони дивилися не на Анну. Крізь дерев'яні стіни, крізь темряву, що опускалася на село. Її тіло напружилося.

— Поспішай назад, доню, — вона хрипко, з відчаєм прошепотіла. — Але будь обережна. Погані люди вже прийшли по те, що не належить їм. Я чую запах диму. Вони принесли вогонь до святого місця.

Дихання зірвалося. Груди судомно піднялися востаннє.

— Бабуню! — закричала Анна.

 Афія перевела погляд на Анну. В останню мить вона дивилася без болю. Лише з абсолютною, всеосяжною любов'ю. Її пальці повільно розтиснулися й лягли поверх долонь Анни. І в ту саму мить, коли її очі згасли, Анна відчула. Не холод. Замість мертвого льоду — тепло.

Маленьке, пульсуюче джерело м'яко, наче рідке золото, влилося в її шкіру. Тепло побігло по венах, зігріваючи руки, що були крижаними з дитинства. Розлилося по грудях і спустилося до живота, огортаючи її ненароджену дитину захистом і спокоєм.

Бабуня не просто пішла. Вона передала Анні право берегти цей ліс далі. Паніка відступила. Залишилася лише кришталева ясність. Її руки — тепер живі й теплі — обережно склали долоні бабусі на грудях. Анна поцілувала її в холодний лоб. «Погані люди вже прийшли. Я чую запах диму».
Анна рвучко підвелася з колін. Ліс кликав її.

Батько Арсена залишився там сам.

Анна вибігла з хати в густу карпатську ніч. Тепер не вона боялася темряви. Тепер темрява боялася її.