Розділ 62

Арсен

Пальці до болю вчепилися в кермо. Машину підкидало на вибоїнах, гілки лупили по склу. Арсен їхав геть від дому. Попереду — холодне місто, лікарня, запах хлорки. Страх за дідуся тиснув на груди, але крізь нього пробивалося щось інше. Щось, що перехоплювало дихання. Одне слово. Слово, яке вона прошепотіла йому в губи. «Її...» Арсен судомно вдихнув, щоку вибухнуло теплом. Не знав, коли почав плакати — просто помітив сльозу.

Донечка. Уява намалювала не красиво — просто: крихітна, світле волосся, як у Анни, його очі. Обличчя, яке дивитиметься на світ його очима. І тоді — раптом — щось переламалося у грудях. Не плач, не радість. Щось жорстке й чисте. Паніка відступила, залишилася інша сила. Та, що йде від землі, від коренів.

Він був уже не той хлопчик. Він був батьком. Арсен натиснув педаль газу. На трасі машина почала різати повітря — і він відчув, як тіло повільно займає місце, яке йому належить. Не сину архієпископа. Просто чоловіку. Губи ще теплі від її поцілунку. Він прошепотів у порожній салон:

— Обіцяю повернутися. До неї. До лісу.

Коридори реанімації — біло, гучно, мертво. Його зустрів запах спирту. Піт на спині просох. На дверях палати Арсен зупинився — і раптом відчув, як плечі розслабилися. Минулий страх просто відвалився, мов шкіра змії. Він натиснув на ручку.

На ліжку лежав не архієпископ. Лежав старий чоловік із сірою шкірою й хрипким диханням. Трубки з рук. Апарати пікають сухо, без ритму.

Очі розплющилися, коли Арсен зробив крок. Старий спробував вигнути брови — та останніх сил, щоб дивитися зверху вниз. Як завжди.

Ти прийшов, блудний сину. Раніше це б вбило його. Стискало б горло, спалювало. Зараз — нічого. Тільки жаль. Темна, спокійна вода.

Арсен сів біля ліжка, взяв його руку. Суха шкіра, як папір. Старий здригнувся. Незвичний до простого. Арсен сказав йому:

— Вам не треба нічого залагоджувати, дідусю.

Він спробував визволити руку.

— Ти руйнуєш, — прохрипів у відповідь.

— Ні, — сказав Арсен. — Я нарешті себе беру. Я одружився. У мене буде дочка.

На мить маска впала. Просто людина. Просто старий дід. Потім — знову лід. Але Арсен бачив. Він нахилився ближче, не випускаючи його руки.

— Я не дозволю їй знати страху перед покаранням. Мій дім — це мій храм. Там буде тільки те, що вона заслуговує.

Його пальці слабо стиснулися. Арсен не знав, що це — остання спроба втримати чи щось інше. Він дивився довго. Потім повільно заплющив очі. Наче він нарешті зрозумів: хлопчака більше немає.

Арсен поклав його руку назад. Вийшов. За скляними дверима він зробив глибокий вдих. Повітря було іншим. Він був вільний. Абсолютно вільний. Але серце раптом стиснулося. Він відчув запах диму.
Справжній. Дим. Його ноги вже рухалися до виходу.