Розділ 61

Анна

Щойно позашляховики зникли за поворотом, напруга в повітрі почала спадати. Але не для Арсена. Він усе ще стояв перед Анною й отцем Олексієм, ніби закриваючи їх своєю спиною.
 Анна обережно торкнулася його руки. Його тіло ледь помітно тремтіло — не від страху, а від адреналіну. На скроні швидко бився пульс.

Арсен різко обернувся. У його очах ще горів той холодний, небезпечний вогонь, яким щойно дивився на міських. Але щойно він зустрівся з її поглядом, цей вогонь почав повільно танути.

— Анно… — голос звучав глухо й хрипко.

Він обхопив її плечі великими теплими долонями.

— Все добре? Ти...

Він не договорив. Анна побачила в його очах цей відчайдушний інстинкт захисника.

Вона тихо посміхнулася, підняла руку й м’яко відвела пасмо волосся з його чола.

— Все добре, — сказала вона.

Її пальці лягли на його щоку і повільно погладили гарячу шкіру.. Арсен глибоко вдихнув, і напруга в його тілі почала відпускати.

Арсен

Арсен усе ще тримав Анну за плечі, коли раптом у кишені зателефонував телефон. Звук був різкий і чужий у лісовій тиші.

Він витягнув телефон. На екрані світився незнайомий номер.

— Арсене Олексійовичу? — голос був сухим і швидким. — Ваш дідусь у лікарні. Серцевий напад. Стан важкий. Його доставили до клініки при єпархії. Вам краще приїхати якнайшвидше.

У трубці пролунали короткі гудки.

Арсен повільно опустив руку. Пальці були холодними.

— Тату… — голос звучав беззахисно.

Отець Олексій одразу все зрозумів.

— Вона буде зі мною, Арсене, — твердо сказав він. — Їдь. Я за нею пригляну.

Батько відійшов убік, даючи їм час на прощання.

Арсен повернувся до Анни й притягнув її до себе, обіймаючи так сильно, ніби прощався назавжди.

— Мені страшно залишати тебе… Обіцяй, що берегтимеш себе. Обіцяж...

Анна

Анна притулилася до нього й на мить опустила руку на свій живіт.

— Я збережу її… — тихо сказала вона.

Арсен на мить завмер. Потім повільно відсторонився й подивився їй в обличчя.

— Її?.. — тихо перепитав він.

У його очах, попри весь страх, з’явилася ніжна, недовірива посмішка.

— Боже… — тихо видихнув він і притисся обличчям до її волосся. — Як же я тебе кохаю…

Анна заплющила очі.

— Їдь, мій рідний. Все буде добре. Ти потрібен там. А ми… ми нікуди не зникнемо.

Арсен рвучко поцілував її — глибоко, відчайдушним поцілунком. Коли відірвався, трепетно поцілував її долоні.

Їхні пальці ще кілька секунд не хотіли розходитися.

— Ми будемо чекати, — тихо сказала вона.

Арсен востаннє важко кивнув, потім розвернувся й пішов до машини. Дверцята глухо грюкнули.

Анна стояла біля огорожі й дивилася, як його авто зникає за поворотом.

У дворі запанувала тиша.