Розділ 60

Арсен

Ранкова прохолода нарешті витягнула їх з-під ковдри. Вони одягалися повільно, без поспіху, ніби розтягували кожну секунду цього ранку. Арсен натягував через голову лляну сорочку, але руки раптом завмерли. Думками він уже був далеко — у місті, де на нього чекала розмова з дідусем. І в цю мить його накрило.

— Я не хочу їхати, Анно, — тихо сказав він, опустивши руки. Голос прозвучав глухо й невпевнено. — Мені неспокійно.

Він прислухався до себе. Це був не страх перед гнівом дідуся і не перед його владою. Це було щось інше. Глибше. Йому здавалося: варто лише вийти за межі цього лісу, розімкнути руки — і все, що вони щойно збудували, може розсипатися.

Анна зупинилася поруч і спокійно подивилася на нього, без найменшої тривоги.

— Все буде добре, — тихо сказала вона. — Ти скоро повернешся.

Вона піднялася навшпиньки й коротко, по-дитячому ніжно поцілувала його в ніс.

— Не хмурся.

Її долоня м'яко провела по його лобі, розгладжуючи зморшки. Від цього дотику всередині ніби щось відпустило. Арсен рвучко пригорнув її до себе, вдихаючи запах її волосся. Йому до болю не хотілося залишати її саму.

— Поїдеш зі мною? — тихо запитав він.

Анна торкнулася його щоки й на мить притулилася чолом до його плеча.

— Мені треба до бабусі. Вона сьогодні недужа. Але зі мною ліс і твій батько. Все буде добре. Просто повертайся швидше.

Арсен заплющив очі й міцніше стиснув її в обіймах, намагаючись запам'ятати кожну лінію її тіла, кожен подих, кожне тепло її шкіри, щоб забрати це відчуття із собою в місто.

Вони вийшли у двір, у прозорий свіжий ранок. Ліс дихав спокоєм, але тривога, що прокинулася в Арсені пів години тому, нікуди не зникла. Тепер він уже розумів: це була не просто нервовість перед поїздкою до міста. Це був інстинкт.

Щойно вони наблизилися до батьківського подвір'я та старої дерев'яної церкви, Арсен почув те, чого тут бути не повинно.

Грубий рик потужних двигунів, що працювали на холостому ходу. Біля самої церковної огорожі, нахабно вминаючи колесами зелену траву, стояли два важкі чорні позашляховики. Вони виглядали тут, на тлі сторічних смерек і дерев'яних хрестів, як чужі металеві звірі.

Арсен інстинктивно стиснув руку Анни й непомітно відсунув її собі за спину.

Біля ґанку храму стояло кілька чоловіків у дорогому міському одязі. Серед них він одразу впізнав Дмитра — того самого місцевого «господаря життя», якого кілька днів тому жорстко приструнив на весіллі, коли той намагався принизити Анну.

Зараз Дмитро стояв, самовпевнено засунувши руки в кишені, і щось доводив отцю Олексію.

Отець Олексій стояв на сходинках, випроставши спину. На ньому була повсякденна ряса, а обличчя залишалося блідим, але абсолютно непохитним.

— ...Ми ж пропонуємо хороші гроші, отче, — долинув до Арсена нахабний голос одного з міських чоловіків, що стояв поруч із Дмитром. — У вас тут дах тече, паркан валиться. Віддайте нам три старі ікони з вівтаря. Ті темні дошки все одно вже ледве тримаються. А ми вам таку пожертву зробимо, що новий купол поставите.

— Що значить «віддайте»? — голос отця Олексія прогримів так, що, здавалося, завібрували шибки у вікнах храму. — Що значить «продайте»? Це вам не антикварна лавка, шановний. Це намолені століттями святині. Їх люди рятували під час війн, у землі ховали. Вони не мають ціни й не продаються для ваших приватних колекцій.

— Даремно впираєтеся, святий отче... — Дмитро криво посміхнувся, роблячи крок уперед.

Але договорити він не встиг.

Арсен утрутився раніше, ніж устиг подумати.

— Тобі ж сказали, що тут нічого не продається, — його голос розрізав повітря холодною, важкою сталлю.

Він підійшов упритул до сходинок, повністю закриваючи собою отця Олексія й відтісняючи Анну ще далі за свою спину.

Чоловіки обернулися. Дмитро кліпнув, упізнавши Арсена. Спесь на його обличчі на мить здригнулася, коли він згадав його кулак, але тут же змінилася на масну, нахабну усмішку. Його погляд ковзнув Арсенові за плече.

Він побачив Анну. Його очі на мить затрималися на її світлій постаті — оцінююче, з якоюсь брудною, прихованою злістю і хтивістю.

Арсенові кулаки стиснулися самі собою. Він зробив ще один крок уперед, нависаючи над Дмитром і змушуючи його нарешті подивитися собі в очі.

— Очі опусти, — тихо, майже пошепки, але так, щоб почули всі, сказав Арсен. — І забирайтеся з церковного двору. Поки я вам машини не потрощив.

Між ними повисла  небезпечна тиша. Конфлікт балансував на дуже тонкій межі.

Чоловік у піджаку, вочевидь головний, уважно оцінив Арсена, подивився на непохитного отця Олексія й, мабуть, вирішив, що скандал із бійкою їм зараз не потрібен. Він поплескав Дмитра по плечу.

— Добре, старий, — кинув він, криво посміхаючись отцю Олексію. — Як знаєте. Ваше право сидіти в злиднях. Але ви подумайте. Ми ще можемо повернутися. Ходімо, Дімо.

Вони розвернулися й неквапливо, намагаючись зберегти гідність, попрямували до своїх позашляховиків. Двері важко грюкнули. Заревіли мотори, і за кілька секунд машини зірвалися з місця, залишаючи по собі хмару сизого пилу й важкий сморід вихлопних газів, який різко врізався в чисте ранкове повітря.

Арсен дивився їм услід, відчуваючи, як усередині все ще вирує адреналін. Ось про що попереджала його тривога. Світ, від якого він хотів захистити Анну і свій дім, уже стояв на їхньому порозі.