Розділ 58

Анна
Двері храму тихо рипнули. Усередині було небагато людей. Анна одразу побачила Катерину, Катрю й Марічку. Вони не відвернулися тоді й не відвернулися тепер. Але найбільше її вразило інше. Щойно вона зайшла всередину, як відчула запах. Крізь ладан пробивалися чебрець, м'ята й папороть.

Ікони й аналой були прикрашені свіжими травами. Анна підвела очі. Це зробив він. Отець Олексій. Пустив її світ у свій храм. Бабуся Афія стояла в тіні притвору. Вона лише ледь кивнула Анні.

Служба почалася. Голос отця Олексія рознісся під куполом.

І саме тоді Анну накрило. Тремтіння в грудях, страх перед тим, що зараз усе зміниться назавжди.

Вона відчула, як пальці затремтіли.

Але Арсен уже знайшов її руку. Міцно стиснув. Великий палець повільно погладив її долоню — спокійно, упевнено.

Анна глибоко вдихнула й залишилася стояти поруч із ним.
Арсен тримав її руку. Його долоня була гарячою й трохи вологою від хвилювання, але цей дотик не давав Анні піддатися тремтінню. Кожен рух його пальців говорив без слів: «Я тут. Ми разом».

Отець Олексій повернувся до них, тримаючи в руках невелику оксамитову коробочку. Коли він їївідкрив, серце Анни пропустило удар.

Там лежали дві обручки — тонкі, золоті, прості. Батько сам купив їх у місті. Не для парафіян. Для них.

Арсен першим простягнув руку. Його пальці ледь помітно тремтіли. Він підняв на Анну погляд — відкритий, вразливий, — і ніби в ту мить у храмі для нього більше нікого не існувало. Тільки вона.

Арсен обережно взяв її руку й повільно надів обручку на палець. Його великий палець м'яко ковзнув по її шкірі — ніби заспокоюючи вже не її, а самого себе.

Потім настала її черга. Анна взяла другу обручку й на мить затримала його руку у своїй. Його долоня була теплою й живою. Вона підняла очі — і вони завмерли, дивлячись одне на одного.
Анна обережно наділа обручку на його палець. У куточках його очей з'явилося щось тихе й світле.

Отець Олексій прочитав молитву, а потім поміняв їхні обручки місцями, як того вимагав обряд.

Коли дійшло до вінчання, у повітрі зависла пауза. Храм був майже порожній — не було кому тримати корони.

І саме тоді двері храму тихо відчинилися.

Увійшли Лада й Лад. Вони були у звичайному одязі, але від них ішов сильний, спокійний запах землі, трави й суниць. Вони підійшли до аналою й зупинилися.

Отець Олексій на мить завмер. Потім глибоко вдихнув і мовчки простягнув їм корони.

Лада й Лад обережно підняли вінці над їхніми головами.

Світло свічок спалахнуло яскравіше, відбиваючись у золоті обручок.

Їхній союз було скріплено.

Коли отець Олексій нарешті відпустив їхні руки, перев'язані вишитим рушником, Арсен не став чекати. Його обличчя світилося такою радістю, що в Анни перехопило подих. Він просто підхопив її на руки біля аналою і широким кроком поніс до виходу.

Анна тихо засміялася, міцно обвиваючи руками його шию й ховаючи обличчя в комір лляної сорочки, від якої пахло сонцем і гарячою шкірою.

Вони переступили поріг храму.

На вулиці вже панував густий карпатський вечір. Повітря після задушливого церковного простору здалося солодким і крижаним. Воно пахло вологими мохами, хвоєю та сутінками.

Арсен обережно опустив Анну на дерев'яний ґанок, але не випустив з обіймів, тримаючи за талію.
Слідом за ними з напівтемряви притвору беззвучно вийшли Лад і Лада. Вони зупинилися поруч, мов дві вечірні тіні.

Лада підійшла майже впритул. Її зелені очі дивилися на Анну з тихою теплотою.

Вона нахилилася до самого її вуха.

— Коріння пустило новий пагін, доню, — ледь чутно прошепотіла вона. — Ліс уже заколисує твоє дитя.

Її тонка прохолодна долоня на мить, непомітно для Арсена, торкнулася живота Анни.

Анна вже знала. Відчувала цю крихітну іскру під серцем. Але Арсенові ще не казала.

Лада прочитала її секрет без жодного слова.

У цей час Лад зробив крок до Арсена. Він не підняв руки для церковного благословення. Просто поклав важку долоню на плече її чоловіка.

Анна побачила, як Арсен на мить завмер, а потім його плечі раптом розслабилися.

— Будь її скелею, чоловіче, — тихо промовив Лад. — Тобі тримати цей світ відтепер. Ти зможеш.

Арсен мовчки кивнув.

Лад і Лада повільно рушили сходами вниз і розчинилися в сизих сутінках, наче просто поверталися додому.

І щойно їхні тіні зникли між смереками, над їхніми головами вибухнуло небо.

Батько піднявся на дзвіницю. Спочатку дрібно й світло заспівали найменші дзвони. За ними підхопилися середні. А потім густо, могутньо вдарив великий мідний бас. Передзвін перекочувався від вершини до вершини, заповнюючи всю долину.
Сповіщав небо, землю і ліс, що відтепер їхнє «ми» — священне.

Арсен сильніше притиснув Анну до себе, закидаючи голову вгору.

А вона обіймала його за талію, тихо посміхаючись.

Весільний передзвін ще вібрував у повітрі, коли Арсен нарешті опустив Анну на землю. Але не випустив. Пригорнув міцно, ховаючи обличчя в її волоссі.

— Ти моя дружина, — прошепотів він хрипко.

Анна підвела голову. У тиші після дзвонів слова були зайві. Повільно, не відводячи погляду, вона накрила його долоню своєю і потягнула нижче — до живота. Він слухняно піддався, ще не розуміючи.

Кілька секунд нічого не відбувалося. А потім Анна побачила, як змінилося його обличчя.

Він завмер. Рука ледь помітно затремтіла.

— Анно...

Голос зірвався.

Він опустив погляд на свою руку, що лежала на її животі, а потім знову підняв очі на неї.

Анна м'яко посміхнулася й міцніше притисла його долоню до себе.

— Тут б'ється ще одне серце, — ледь чутно прошепотіла вона. — Наше маленьке життя. І я так сподіваюся... що в нього будуть твої очі.

Він нічого не відповів.

Лише обережно опустився перед нею на коліна, сховавши обличчя в складках її сукні, і трепетно притиснувся губами до її живота.