Розділ 57

Анна

Вони лежали в обіймах одне одного. У кімнаті було тихо, лише чулося спокійне дихання Арсена. Анна проводила пальцями по його плечу й не хотіла рухатися.

Раптом здалеку почувся звук машини. Арсен напружився.

— Твій батько, — тихо сказала вона.

Він кивнув, але не відпустив її.

Вони одягнулися й вийшли на ґанок. Отець Олексій ішов через подвір'я з двома чорними чохлами в руках. Він виглядав втомленим, але колишня кам'яна строгість зникла.

Він підійшов і мовчки простягнув Анні один чохол.

Вона взяла його й тихенько розстебнула блискавку. Усередині була сукня — проста, лляна, світла, з ніжною білою вишивкою на рукавах і подолі. Не весільна, не міська. Просто її.

Анна підвела на нього погляд. Тим часом він уже простягав другий чохол Арсену.

Арсен розстебнув його. Усередині лежала біла лляна сорочка з такою ж вишивкою.

— Сьогодні ти не семінарист, — тихо сказав отець Олексій. — І не майбутній священник. Ти — чоловік.

Арсен підняв на нього погляд. У його очах було щось, чого Анна раніше не бачила, — ніби важка вага, яку він довго носив, повільно відпускала.

Батько подивився на Анну.

— Після вечірні я вас обвінчаю, — сказав він. — Тільки ми.

Потім легко торкнувся плеча сина й пішов у бік церкви.

Вони залишилися на ґанку. Арсен усе ще тримав сорочку в руках.

Анна тихо взяла його за руку.

Арсен

Арсен нервово провів рукою по волоссю.

— Анно... — голос зірвався. — Ти впевнена, що... ну...

Анна завмерла й повільно обернулася.

— Ти впевнена, що справді цього хочеш? — випалив він. — Зі мною. Назавжди.

Вона кілька секунд дивилася на нього, а потім тихо, трохи насмішкувато усміхнулася. Підійшла ближче.

— Арсене... ти серйозно?

Він відчув, як обличчя палає. Стояв, як хлопчисько, і м'яв у руках сорочку, ніби вперше прийшов на побачення.

— Я просто... — почав було він.

Анна не дала йому договорити. Піднялася навшпиньки й коротко, тепло торкнулася його губ.

— Ходімо, — тихо сказала вона. — Служба чекає. Або хочеш пропустити?

Арсен розсміявся. Вперше за ці дні — по-справжньому.

Він притягнув її ближче, зарившись обличчям у її волосся.

— Ти жартуєш? — видихнув він. — Я нікуди не пропущу.

Швидко натягнув сорочку через голову й переплів свої пальці з її.

— Веди мене.