Розділ 56

Анна

Вони лежали в обіймах одне одного. За вікном тихо шумів ліс.

Анна дивилася на Арсенове обличчя — змарніле, з темними тінями під очима, — і знала: він проспить довго. Три доби страху нарешті відпустили його тіло.

— Повернулася, — ледь чутно прошепотіла вона, проводячи пальцями по його волоссю. — Тепер спи.

Анна нахилилася й поцілувала його в щоку. Потім обережно звільнилася з його обіймів, підтягнула ковдру й накрила його плечі.

Арсен тихо буркнув щось уві сні, різко перевернувся на інший бік і притулився обличчям до її подушки. Судомно підтягнув ковдру ближче й остаточно затих, глибоко й рівно дихаючи.

Анна всміхнулася.

— Спи, — тихо сказала вона й відступила до дверей.

Вона вийшла з кімнати й обережно зачинила за собою двері. На порозі глибоко вдихнула — густий запах хвої та вологої землі наповнив легені.

Ліс більше не мовчав.

Він просто шумів над головою, ніби вітав її назад.

Анна спустилася вниз і побачила бабусю Афію. Та сиділа біля краю галявини, притулившись спиною до старого дерева, й дивилася в ліс.

— Як ти, доню? — тихо запитала вона, навіть не повертаючи голови.

Анна підійшла й опустилася поруч, обіймаючи її худі плечі. Від бабусі пахло травами й землею.

— Я втомилася, — тихо сказала Афія.

— Я знаю, — відповіла Анна, притискаючись щокою до її плеча.

Бабуся довго мовчала.

— Ліс тебе не відпустить, — нарешті промовила вона. — Ти — його дитина. Його голос.

Анна заплющила очі.

— А він? — тихо запитала вона.

— Кохає тебе, — просто відповіла Афія. — І піде за тобою хоч у смерть. Свій вибір він уже зробив.

Анна мовчки притулилася до неї ще сильніше. Бабуся повільно гладила її по волоссю.

— Час усе розставить на свої місця, — тихо сказала вона. — Ліс його вже прийняв. Тепер справа за вами обома.

Анна лежала, слухаючи стукіт її серця, й уперше за багато днів подумала, що вони справді мають шанс.

Не просто вижити, а жити.

Вона стояла на ґанку й дивилася, як бабуся Афія повільно йде лісовою стежкою. Її постать поступово зникала серед дерев.

— Бережи себе, доню, — обернулася вона востаннє.

— Дякую, бабуню, — тихо відповіла Анна.

З-за дверей вийшов отець Олексій. Він зупинився поруч і теж подивився вслід бабусі.

— Залишайтеся тут, — раптом сказав він. — У хаті є все потрібне. Ви з Арсеном заслуговуєте на спокій.

Анна подивилася на нього. Раніше вона відчувала б напругу. Тепер — ні.

— Добре, — тихо відповіла вона.

Отець Олексій помовчав, ніби зважуючи слова.

— Якщо ви хочете... — він трохи завагався. — Я обвінчаю вас. Не для парафії. Просто для вас. Перед тими, хто вас справді любить.

Анна на мить завмерла. Це було не просто дозволом. Це було визнанням.

— Дякую, отче, — тихо сказала вона. — Це дуже важливо.

Він кивнув і по-батьківськи торкнувся її плеча.

— Давайте я допоможу вам по господарству, — запропонувала Анна. — Біля криниці ще багато роботи.

Олексій ледь помітно всміхнувся.

— Добре. Разом швидше.

Вони пішли разом. Анна несла відра, Олексій — інструменти. Вони майже не розмовляли. Просто йшли поруч.

І вперше за весь цей час Анна зрозуміла: вони не просто втекли.

Вони почали нове життя разом.