Розділ 55

Анна

Там не було болю. Тільки тиша і холод.

Анна провалилася крізь кригу й опинилася в чорній воді. Вона була густа, мов смола, і відразу обпекла шкіру.

Вона не боролася. Просто дозволила собі тонути. Вона зробила те, що мала. Тепер Арсен міг жити без цього.

Але крізь воду вона відчула його.

Він кричав без неї. Його відчай був таким сильним, що пробивався крізь холод і доходив до неї, мов гарячі голки. І тоді Анна зрозуміла: якщо вона залишиться тут, він піде за нею. Навіть сюди.

Вона хотіла крикнути, щоб він не йшов. Але не змогла навіть ворухнути губами.

Раптом крига над головою тріснула з оглушливим звуком.

Він стрибнув у воду.

Крижана темрява обпекла його так само, як і її. Але Арсен плив униз. Повітря вже не вистачало, руки німіли від холоду, та він не зупинявся. Коли нарешті дістався до неї, міцно обхопив і почав тягнути вгору.

Анна відчувала, як він бореться з водою. Як крижана товща чіпляється за них обох. Як йому стає дедалі важче. Але він не відпускав.

Вони вирвалися на поверхню разом. Вона ледь устигла розплющити очі, перш ніж усе зникло.

Анна прокинулася від світла.

Ранкове сонце лилося крізь вікно. Арсен сидів на підлозі біля ліжка, схиливши голову на матрац. Його пальці намертво стискали її долоню. Він навіть не відразу зрозумів, що вона дивиться на нього.

Коли підняв голову — вона ледь його впізнала.

Змарнілий. Запалі очі. Голос зник. По щоках текли сльози, а з горла виривався лише хрипкий, беззвучний схлип. Анна підняла руку й провела пальцями по його щоці, стираючи сіль. Потім подивилася на вологий палець.

— Сіль… — тихо сказала вона. Голос був чужим, хрипким. — Сіль личить морю, Арсене. А в тебе — очі кольору неба.

Він не відповів. Лише схилився й притулився чолом до її чола, намагаючись рівно дихати.

— Я почула тебе, — прошепотіла Анна. — Під кригою. Ти витягнув мене.

Він тремтів усім тілом, але тримав її так, ніби боявся, що вона знову зникне.

Анна заплющила очі й притулилася до нього.

Холод чорного озера залишився десь далеко.

Вони з Арсеном не відсторонилися. Його руки так і залишилися на її спині — міцно, тепло, ніби він більше ніколи не збирався її відпускати.

На порозі стояла бабуся Афія. У руках вона тримала дерев'яну миску з відваром, і здавалося, що ось-ось випустить її на підлогу. Вона довго дивилася на них, а потім тихо, майже безсило видихнула:

— Витягнув таки...

Сльоза повільно покотилася по її зморшкуватій щоці. Вона перевела погляд на Арсена.

— Сильний вогник у тебе, хлопче. Не віддав її туману.

За її спиною важко ступив отець Олексій. Він тримався за одвірок, ніби боявся зайти до кінця. За ці три доби він дуже змінився — плечі опустилися, обличчя посіріло, під очима залягли глибокі тіні. Колись суворий і величний, тепер він виглядав просто зламаним.

Він повільно зайшов до кімнати й зупинився посеред неї. Його погляд ковзнув по Анні, потім по синові й нарешті зупинився на каблучці на її пальці.

Арсен напружився. Анна відчула, як його м'язи під її долонями стали кам'яними. Але вона тихо торкнулася його грудей, ніби кажучи, що все вже добре.

Отець Олексій зробив ще один крок і важко опустився на коліна біля ліжка. Його руки потягнулися вперед, але на півдорозі завмерли. Він не наважувався доторкнутися до неї.

— Анно... — голос зірвався на хрипкий шепіт. Очі наповнилися сльозами. — Доню... Ти прокинулася.

Це слово — «доню» — прозвучало просто й важко. Без пафосу. Просто як визнання.

Анна подивилася на Арсена. У його очах теж стояли сльози, але тепер там не було гніву. Лише втома й полегшення.

Вона обережно вивільнила руку й простягнула її Олексію. Він дбайливо взяв її пальці й тихо стиснув.

— Я тут, отче, — тихо сказала Анна. — Усе добре.

Він лише кивнув, не підводячи очей.

Арсен і далі тримав її, але Анна відчула, що його сили остаточно вичерпуються. Він тремтів, хоч і намагався цього не показувати.

— Арсене, лягай, — тихо попросила вона, торкаючись його волосся. — Спи. Я нікуди не зникну.

Він ще якусь мить не рухався. Потім повільно, ніби долаючи самого себе, опустився поруч із нею на подушку. Уткнувся обличчям у її волосся й майже миттєво заснув — важко, глибоко, безпорадно. Його дихання стало рівним і спокійним.

Бабуся Афія тихо вийшла. Отець Олексій ще трохи посидів навколішки, а тоді повільно підвівся й теж мовчки залишив кімнату.

Анна залишилася лежати, притиснувшись щокою до його теплого плеча. Вона повільно провела пальцями по його волоссю й тихо вдихнула.

Холод чорного озера залишився десь далеко.