Розділ 53

 Арсен
Машина різко зупинилася перед старою хатою, підіймаючи хмару сухого листя. Арсен навіть не заглушив двигун — вискочив з кабіни і кинувся до порогу, готовий лізти всередину силою.

Але Афія вже чекала його.

Вона стояла на дерев’яних сходах у темній хустці, міцно стискаючи торбу з корінням. Побачивши його, стара лише зітхнула — важко, знедолено.

— Не можна було їй… Не зараз, — тихо промовила вона, спускаючись вниз. — Не вберегла я її.

Арсен схопив її за лікоть.

— Що з нею, бабусю? Кажіть!

— Жени, хлопче. Швидше, — відрізала Афія, сідаючи в машину й притискаючи торбу до грудей. — Вона робить те, чого не повинна.

Він не став питати вдруге. Сів за кермо і кинув машину назад на лісову колію, розганяючи двигун до краю. Ліс мелькав за вікнами суцільною зеленою стіною.

Бабуся бурмотіла щось під ніс, з кожним словом ніби підганяючи його. Арсен чув тільки одне, що застрягло в голові, як скло:

«Не чіпай чужу смерть… Згориш».

Страх, який досі тримався холодною хваткою, тепер розгорівся всередині. Він уявляв Анну в синій сукні, заляпаній кров’ю, і розумів, що вона віддає себе заради чужого життя.

Коли машина нарешті влетіла на весільне подвір’я, Арсен навіть не загальмував до кінця. Він вискочив з салону і побачив натовп біля шатра. Музика зникла. Люди стояли мовчки.

Він увірвався всередину саме в той момент, коли Анна хитнулася й почала падати.

— Анно!

Арсен зробив ривок уперед і встиг підхопити її. Вона впала йому на руки — легка, крижана, безвладна. Голова безсило відкинулася, губи були сухими і тріснутими. На пальці все ще світилася платинова каблучка.

Він притис її до себе, намагаючись зігріти, але тіло залишалося холодним.

Бабуся Афія вже проштовхувалася крізь людей, відштовхуючи всіх убік. Ксенію обережно несли до машини. Хтось тримав на руках загорнуту в простирадло дитину.

— Може, викликати лікаря? — хтось боязко запитав.

— Не допоможе, — глухо відповіла Афія, не підводячи голови. — Вона або прокинеться, або ні.

Арсен стиснув щелепи. Він підхопив Анну на руки повністю й пішов до виходу.

— Тату, — кинув він через плече отцю Олексію. — Завези нас додому.

Батько не заперечив. Просто мовчки сів за кермо.

Арсен обережно вмостився на задньому сидінні, тримаючи Анну на колінах. Бабуся сіла поруч, бороздячи торбу. Машина м’яко рушила.

Вона не прокинулася.

Арсен сидів тихо, тримаючи її холодну руку в своїй і дивлячись у вікно, куди вже спускалася ніч.

Він не відпускав її руку всю дорогу.

Арсен обережно поклав Анну на ліжко. Вона здавалася такою маленькою й беззахисною, що йому стало страшно торкатися. Бліде обличчя, синюваті губи, руки в чужій крові — все це лякало більше, ніж будь-що раніше.

Він опустився на коліна біля ліжка. Довго просто сидів, не знаючи, з чого почати. Потім взяв таз з водою, яку приніс батько, і почав змивати кров з її пальців. Вода швидко ставала рожевою. Кров погано відтиралася, доводилося терти сильніше. Вона не ворухнулася.

Коли він дістався до каблучки, рука здригнулася сама. Метал був залитий кров’ю. Він витер її обережно, майже боязко, ніби боявся, що щось зламається.

— Анно… — тихо промовив він. Голос тремтів. — Повернись.

Він притис її холодну руку до щоки. Сльози текли самі, без дозволу. Він не намагався їх стримати.

Наступні дні стали пеклом.