Розділ 51

Арсен

Ключ у замку. Двигун рвучко заревів. Арсен втиснув педаль газу, і машина зірвалася з місця, розкидаючи з-під коліс гравій і багно. Позаду залишилися заціпенілий натовп, крики батька та кров, що розтікалася по дошках.

У голові Арсена все ще звучав її голос: «Там є дорога. Їдь».

Він летів вузькою лісовою просікою, вичавлюючи з мотора все, на що той був здатен. Батько кричав, що попереду суцільні хащі. Але Арсен вірив не батькові. Він вірив Анні.

Коли попереду з’явився старий дуб, він різко загальмував. Машина занеслася на мокрій траві й зупинилася за пів метра від стовбура.

Арсен вискочив із салону. Перед ним стояла стіна густого лісу. І раптом він побачив: крізь папороть і мох тягнулася стара колія — прихована, забута, але дорога. Ліс ніби розступався.

Він повернувся за кермо й в’їхав у хащу.

Замість очікуваних ударів і тряски під шинами виявився м’який килим моху. Гілки самі відступали перед капотом. Машина йшла плавно й впевнено, ніби ліс пропускав її свідомо.

Руки Арсена тремтіли. Пальці, які недавно тримали вінці над нареченими, зараз судомно стискали кермо. Це не був страх перед лісом. Це було усвідомлення того, що відбувалося там, у шатрі.

Анна. Вона стояла на колінях у крові й допомагала Ксенії — сестрі Меланії. Забувши про ображене, про біль, про плітки. Вона рятувала чужу життя, поки він мчав цим зеленим коридором.

— Тримайся, — хрипко пробурмотів Арсен, витираючи піт із чола. — Я встигну.

Позашляховик летів уперед, не збиваючись і не сповільнюючись.

Він мусив встигнути.