Розділ 49

— Отче, не гнівайся. Дмитро — дурень, коли вип'є, — швидко й тихо заговорив Іван йому на вухо. — Я з ним потім сам по-чоловічому поговорю. Тільки не робімо з цього великої сцени. Свято ж.

Арсен спокійно витримав його погляд і коротко кивнув.

— Усе нормально, Іване. Свято ніхто не псуватиме.

Іван поплескав його по спині й відійшов. Арсен востаннє кинув погляд у глибину подвір'я. Там, серед дівчат, стояла Анна в синій сукні. Вона вирізнялася з натовпу, мов чисте гірське озеро.

Арсен повільно розвернувся й попрямував до головного столу. Музика гриміла так само, гості піднімали чарки, але біля столу, де стояли міські гості й батько, панувала зовсім інша атмосфера. Чим ближче він підходив, тим виразніше бачив їхні обличчя.

Отець Олексій стояв рівно. Його руки, опущені вздовж тіла, стиснулися в кулаки так сильно, що побіліли кісточки пальців. Поруч, бліда й напружена, стояла Меланія. На її обличчі не залишилося й сліду від тієї наївності, яку вона показувала біля храму. Вона дивилася на Арсена прямо, а її губи були щільно стиснуті.

Софія, мати Меланії, підібгала губи й мовчала, віддаючи право першого слова отцю Олексію.

Арсен зупинився перед ними.

— Що це було, Арсене? — тихо запитав батько. У його голосі вібрувала стримана лють.

— Один із місцевих перебрав і почав розпускати руки до дівчини, — спокійно відповів Арсен. — Я його зупинив.

— Ти влаштував виставу, — процідив батько крізь зуби, нахиляючись ближче. — Ти міг покликати старших, а не лізти сам. Заради кого?

Арсен підняв на нього погляд і не відвів очей.

— Це мій обов'язок, тату, — тихо відповів він. — Як священника і як чоловіка. Я не дозволю нікому ображати беззахисних у моїй присутності.

Між ними повисла важка тиша. Софія делікатно кашлянула.

Отець Олексій заплющив очі, глибоко вдихнув і знову повернув на обличчя маску привітного господаря.

— Арсене, Меланія втомилася від гамору, — сказав він уже м'якше, хоча в голосі й далі звучав наказ. —

Ти обіцяв показати їй околиці. Підіть прогуляйтеся до вигону. До річки. До коней.

Арсен перевів погляд на Меланію. Вона дивилася на нього прямо, без колишньої сором'язливості — холодно й уперто.

— Звісно, — ледь помітно кивнув Арсен. — Якщо ти не проти, Меланіє.

— З радістю, — холодно відповіла вона. Її голос був таким самим холодним, як міський мармур.

Вона граціозно розвернулася й першою рушила до виходу. Арсен мовчки пішов слідом.

І хоч Арсен не озирнувся, він знав: десь там, під старою яблунею, його проводжають сині очі Анни. Але зараз йому потрібно було розставити крапки над «і» з минулим, яке вперто намагалося втримати його.

Щойно вони вийшли за ворота і гуркіт весільних музик залишився позаду, повітря стало легшим. Дорога вела вниз, до широкого зеленого вигону на березі невеликої річки.

Вони йшли мовчки. Арсен дивився вперед, відчуваючи, як повільно спадає адреналін після сутички з Дмитром. Меланія йшла поруч, її мовчання було густим і зосередженим.

Біля дерев’яної огорожі вигону на них уже чекали високий гнідий кінь і струнка світла кобила. Вони були ідеально вичищені та осідлані. Хлопчина-конюх шанобливо кивнув, прив’язав повіддя й швидко зник.

Меланія зупинилася. Вона не поспішала підходити до коней. Повернувшись до Арсена, повільно й свідомо скоротила дистанцію між ними. Її обличчя змінилося. Замість скривдженої, розгубленої міської гості перед ним стояла впевнена в собі дівчина, яка знала ціну своїй вроді.

Вона підняла руку. Її тонкі пальці з ідеальним манікюром торкнулися його грудей і дуже ніжно, майже невагомо, провели вказівним пальцем по ґудзиках чорної сорочки — зверху вниз. Вона злегка прикусила нижню губу, заглядаючи йому в очі з-під довгих вій.

— Ти ж знаєш, що я на тебе чекала… — тихо сказала вона. Її голос став оксамитовим, з ноткою інтимності.

Арсен не відступив і не ворухнувся. Її дотик не викликав у нього нічого. Жодної іскри. Жодного тепла. Після того, як хвилину тому торкалися руки Анни, дотик Меланії здавався порожнім.

Колись давно, ще підлітками, на прийомі в митрополії вони поцілувались. Короткий, безглуздий юнацький поцілунок у тіні саду, про який Арсен забув уже наступного дня. Але для Меланії, а особливо для її матері й дідуся, той епізод став фундаментом. Вони зв’язали їхні імена міцніше, ніж він сам міг уявити.

— У нас скоро заручини, Арсене, — продовжила Меланія тим самим м’яким тоном, не відриваючи пальців від його сорочки. — Усе вже майже вирішено. Але я все ще чекаю справжньої пропозиції. Від тебе. Тому я й приїхала.

Її палець зупинився. Вона підняла підборіддя, і в її очах раптом блиснув холодний, вимогливий вогник.

— До речі, — раптом жорсткіше сказала вона, — ти взагалі збираєшся пояснити мені, чому не відповідав на мої дзвінки та повідомлення всі ці тижні? І що це була за сцена на весіллі? Що це за… дикунка, через яку ти готовий був битися з місцевим пияком?

Арсен спокійно підняв руку, перехопив її зап’ястя й м’яко, але твердо прибрав її пальці зі своїх грудей.

— Я тобі нічого не обіцяв, Меланіє, — рівно сказав він. — Ніколи. Те, що ми дружили в дитинстві, і те, що хтось у місті вже розпланував наше життя, для мене нічого не значить. Ніяких заручин не буде.

Він відпустив її руку. Меланія на мить завмерла. На її обличчі промайнула гостра, принижена злість, але вона швидко сховала її за звичною маскою. Відвернувшись, вона підійшла до білої кобили й впевнено погладила її по шиї.

— То покатаємось? — кинула Меланія через плече холодно й рівно, ніби розмови щойно не було. — Чи ти боїшся залишити свою парафію навіть на годину?

Арсен мовчки підійшов до гнідого коня, перевірив підпругу й узяв повіддя.

Вони виїхали кроком уздовж берега річки. Гнідий кінь під Арсеном невдоволено пирхав, а біла кобила Меланії ступала м’яко й граціозно. Вона їхала поруч, тримаючись близько, так, щоб коліно час від часу торкалося його ноги. Поправляла волосся, і вітер приносив у бік Арсена шлейф її парфумів. Він не реагував.