Розділ 48

Арсен

Гул святкового передзвону все ще відчутно вібрував у його долонях. Арсен щойно спустився стрімкими дерев’яними сходами з дзвіниці, важко дихаючи. М’язи плечей приємно нили — він вклав усю силу в цей весільний передзвін, знаючи, що десь там, на лісовій стежці, Анна його чує.

Він обіцяв, що вона почує його серце через дзвони.

Пальці досі горіли від грубих мотузок, коли він повернувся до храму. Світле святкове облачення, розшите сріблом, важко шелестіло при кожному кроці.

Людський галас уже майже вщух. Весільний натовп хлинув на вулицю, а густий аромат ладану повільно осідав у прохолодному повітрі. Косі сонячні промені прорізали напівтемряву, підсвічуючи золотий пил.

Проте пішли не всі. Біля масивних вхідних дверей залишилися три постаті.
Софія — мама Меланії, владна жінка в дорогому міському костюмі, — стояла трохи попереду разом із Ксенією. А поруч із ними, витончена й тендітна, стояла Меланія.

Вони повільно рушили йому з батьком назустріч.

— Чудова служба, отче Олексію, — Софія привітально нахилила голову. Голос прозвучав гладко, як дорогий шовк. — А дзвони… Твій син справжній майстер. Архієпископ не перебільшував.

Поки старші жінки розмовляли з батьком, Меланія зробила маленький крок у бік Арсена.
Коли їхні погляди зустрілися, вона помітно зніяковіла. Довгі вії опустилися вниз, на щоках виступив легкий рум’янець.

— З днем народження, Арсене… — тихо промовила вона. — Тобі дуже пасує це світле облачення. Ти тут… зовсім інший.

Арсен дивився на неї й раптом відчув, як усередині щось тихо змінюється.
Він занадто добре знав світ, із якого вона приїхала. Світ, де кожен жест і навіть хвилювання вчилися майже так само ретельно, як молитви. У її сором’язливості було щось надто правильне. Надто красиве.

— Дякую, Меланіє, — спокійно відповів він.

Батько плавно долучився до розмови. У його очах стояла глибока втома, але він тримався спокійно.

— Нас тут місцеві запросили на весільне гуляння, — лагідно промовив він, обертаючись до Софії. —

Столи накривають просто на подвір’ях. Якщо ви не проти, можемо піти всі разом. Тільки нам із Арсеном треба швидко переодягнутися.

Софія прихильно кивнула.

— А потім, — батько зробив коротку паузу, — Арсен покаже Меланії околиці. Тут дуже красиві місця.

Можна буде навіть покататися верхи.

Меланія слухняно кивнула.

Батько повернувся до сина. Його велика долоня лягла на плече, важко притискаючи парчу.

— Так, Арсене?

Під цією рукою тіло Арсена напружилося. У пальцях досі жив відгомін дзвонів, а десь у грудях усе ще звучав голос Анни. «Наше "ми"».

— Звісно, — його голос прозвучав спокійно, але з новою, ледь вловимою твердістю. — Я з радістю покажу Меланії наші краєвиди.

Вони швидко переодягнулися. Знявши урочисте облачення, Арсен залишився в простій чорній сорочці з комірцем-стійкою. Під темною тканиною серце билося вже в зовсім іншому ритмі.

Коли вони вийшли на вулицю, сільське весілля гуло на повну силу.

Подвір’я нареченої було заставлене довгими столами. У повітрі висів запах печеного м’яса, свіжого хліба та домашньої наливки. Троїсті музики вигравали запальну мелодію.

Поява їхньої делегації миттєво змінила атмосферу. Люди шанобливо розступалися. Софія йшла з грацією, ніби це був прийом у митрополії. Меланія трималася поруч зі Арсеном — світла, витончена, з ідеально спокійною напівусмішкою.

Батька одразу запросили ближче до молодят. Софію з Ксенією посадили на почесні місця.

— Арсене, тут так… незвично, — тихо промовила Меланія.

Він коротко кивнув, майже не почувши її слів.

Його погляд уже шукав у натовпі глибокий синій колір і білу косинку.

І він її побачив.

Анна стояла трохи осторонь від гамірних столів, ближче до старої яблуні, разом з Олесею та Катрею.

Біля них товклися дружби жениха — гучні, напідпитку хлопці. Олеся й Катря ще намагалися переводити все в жарт.

 А Анна — ні.

Вона стояла напружена, мов натягнута струна. Плечі стиснуті, руки схрещені на грудях. У очах застиг той самий дикий лісовий страх.

І саме біля неї крутився Дмитро — брат нареченої.
Самовпевнений, нахабний. Зараз він стояв до Анни неприпустимо близько. Схилявся над нею, розв’язно посміхався й щось говорив.

Арсен побачив, як його рука потягнулася вперед, намагаючись схопити її за лікоть.

Кров ударила в скроні.

— Арсене? — голос Меланії долинув ніби здалеку. — Ти мене чуєш?

— Перепрошую. Мені треба відійти.

Він просто рушив крізь натовп. Люди самі розступалися.

Він підійшов саме в той момент, коли Дмитро зробив ще один крок.

— Та чого ти ламаєшся, дикунко? — розв’язний сміх різонув по вухах. — Пішли потанцюємо…

Він не договорив.

Рука Арсена різко стиснула його зап’ястя. Не кричав. Не штовхав. Просто стиснув пальці з такою холодною силою, що Дмитро різко замовк і скривився від болю.

Він рвучко обернувся, готовий огризнутися, але його очі зустрілися з поглядом Арсена.

— Тобі ж сказали, Дмитре. Дівчина не хоче танцювати, — тихо промовив Арсен.

У голосі прозвучало щось таке, від чого навіть дружки позаду замовкли.

Він відпустив руку, але не відступив ні на крок, затуляючи Анну собою.

— А ти чого лізеш, отче? — огризнувся Дмитро, намагаючись зберегти обличчя. — Ми тут просто спілкуємося.

— Моя, — відрізав Арсен, навіть не підвищуючи голосу. — Відійди від неї.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного.

Потім Дмитро пробурмотів щось під ніс і все ж відступив.

Тільки тоді Арсен повільно видихнув і повернувся до Анни.

Вона дивилася на нього. Дихала трохи швидше, але в її погляді було стільки довіри, що весь гнів почав тихо згасати.

Краєм ока він помітив інші погляди. Меланія й батько стояли біля столів і мовчки дивилися на них.
Вони бачили все. Як став між нею й іншим чоловіком. Як дивився на неї.