Розділ 47

Анна

Останні акорди хору відлунали під куполом, і священик оголосив вінчання завершеним. Натовп одразу заворушився — люди вітали молодят, хтось поспішав до виходу.

У цій суєті Анна раптом зрозуміла, що їй теж потрібно вийти. Перед тим як розвернутися, вона востаннє підвела очі до вівтаря.

Арсен уже опустив важкі золоті вінці. Попри те, що навколо нього крутилися родичі, він дивився тільки на неї. Їхній погляд перетнувся крізь мерехтіння свічок — короткий, але спокійний.

У його очах не було сумніву. Тільки тиха обіцянка:
«Я поруч.»

Анна ледь помітно кивнула, сильніше стиснула пальцями платинове кільце й разом з Олесею та Катрею тихо вислизнула з храму.

На вулиці червневе сонце одразу обпалило обличчя після прохолодної напівтемряви. Вона поправила білу косинку й глибоко вдихнула свіже повітря.

І саме в цю мить над селом розлився святковий передзвін.

Не один удар — ціла жива музика. Глибокі голоси великих дзвонів перепліталися з чистими, сріблястими переливами менших. Звук котився хвилями між пагорбами, летів над дахами й плив далі — у серце Карпат.

Анна завмерла.

Вона знала цей передзвін. Кожен ритм, кожен перелив.

Арсен.

Він говорив із дзвонами так, ніби вони були живими. І зараз це були його дзвони. Він стояв на дзвіниці й говорив з нею — через живий голос міді.
Кожен перелив відлунював усередині так, ніби він стояв поруч і тихо повторював:
«Я тут. Я з тобою.»

Вона не відводила погляду від золотого хреста на дзвіниці.

Її.

І під цей живий передзвін усе в ній нарешті ставало на свої місця.

Люди почали виходити з храму слідом за молодятами. Десь унизу вже гриміла музика — весільний кортеж збирався рушати.

Вони вже майже вийшли за ворота, коли раптом почули гучний голос:

— Ну що, дівчата, йдемо на весілля?

Стежку перегородила компанія місцевих хлопців. Один із них — високий, кучерявий, у розстебнутій сорочці — зробив крок уперед.

— Брат Тетяни казав, щоб усе село сходилося, столи ломляться! — він дивився прямо на Анну. — А це що за лісова мавка? Щось я раніше тебе на дискотеках не бачив. Як звати, красуне?

Він підійшов надто близько.

Анна інстинктивно відступила. Після теплого погляду Арсена ця груба увага здалася чужою й неприємною.

Його погляд ковзнув по шиї, ключицях, опустився нижче.

Від цього погляду по спині пробіг холод.

Так дивляться не на людину.

— Відчепись, Дмитре, — різко заступилася Катря, відштовхуючи його плечем. — Не твого польоту пташка. Іди краще горілку пий.

— Та ладно, я ж просто знайомлюся, — він хмикнув, але все ж відступив.

Його дружки глухо засміялися, і Анна відчула, як їхні погляди липнуть до неї.

— Ходімо швидше, — Олеся міцно підхопила її під лікоть.

Вони швидко рушили вниз стежкою.

Анна йшла майже не розбираючи дороги. Неприємний холод так і не зникав зі спини.

Село, яке ще вранці здавалося сонячним і тихим, раптом показало інший бік.

Шторм уже жив тут — у людських поглядах, плітках, чужих словах.

І вона починала розуміти, чому бабуся Афія так просила її бути обережною.