Розділ 44

Анна бігла лісовою стежкою так легко, ніби під ногами виросли крила. Вранішня роса холодила шкіру, змиваючи втому безсонної ночі. У правій руці вона досі стискала міські босоніжки, а лівою мимоволі торкалася безіменного пальця.

Там, тонкою срібною смужкою, виблискувала каблучка.

Арсен одягнув її їй біля водоспаду, у тому сяючому водяному пилу, коли майже відчайдушно прошепотів просто в губи:

— Стань моєю.

А вона, задихаючись, відповіла:

— Твоя.

«Це належало моїй мамі, — тихо сказав він тоді, цілуючи її пальці. — Тепер вона твоя. Як і я».

Коли Анна вибігла на галявину, сонце вже повністю освітило дах старого будиночка. Бабуся Афія сиділа за дубовим столом під яблунею, перебираючи свіже листя малини та м’яти. Почувши кроки, вона підвела голову.

Вона не запитала, де Анна була. Просто подивилася — на її обличчя, на шкіру, на те, як вона дихає. І все зрозуміла.

Анна сіла поруч, поклала босоніжки на лаву. Ліва рука лягла на стіл, і срібло каблучки тихо блиснуло в променях.

Бабуся на мить зупинилася. Її сухі пальці обережно накрили долоню онуки. Довго дивилася на каблучку, потім — їй в очі.

— Будь обережна, доню… — голос прозвучав тихо, але в ньому бриніла тривога. — Чужа заздрість зараз дуже пильно дивиться в твій бік. Людям важко пробачити чуже щастя, особливо таке світле.

Холод пробіг по спині, але страху не було. Після цієї ночі Анна більше не боялася сільського шепоту. Вона обхопила бабусю за плечі, притискаючись до її хустки, що пахла травами.

— Не бійся за мене. Він не дозволить мене образити. І я себе не дам.

— Знаю, пташко, — бабуся м’яко відсторонила її й тепло посміхнулася. — А тепер іди вмийся. Сніданок уже готовий. Тобі треба сили.

Вони пили гарячий трав’яний чай з медом, їли свіжий хліб. З кожним ковтком земля під ногами ставала міцнішою.

Після сніданку Анна зайшла до кімнати. Скинула вчорашню сукню, яка досі зберігала запах його рук і прохолоду печери. Вмилася джерельною водою. Дістала з шафи просту, закриту сукню глибокого синього кольору. Волосся гладко зачесала й зібрала. А потім дістала з дерев’яної скриньки тонку білу косинку й накинула її на плечі.

Коли вона вийшла на ґанок, бабуся окинула її довгим поглядом — білу косинку, рівну спину, спокійні руки.

— Підеш на службу?

— Так, бабуню, — рівно відповіла Анна. — Піду.

І спустилася стежкою геть із лісу. Туди, де чекав її чоловік.