Розділ 43

Анна
Анна лежала тихо, спершись щокою на долоню, і просто дивилася на Арсена. Він ще спав. Його рука лежала на її животі, друга — під її головою, ніби навіть уві сні він не хотів її відпускати.

У голові, мов найтепліша молитва, звучали його нічні слова:

«Ти моя дружина перед цим небом».

Дружина.

Це слово відгукувалося в грудях солодким, густим теплом. Якщо вона його дружина перед лісом і небом, то він — її чоловік. Її єдиний. Її коханий.

Але поруч із цим щастям у серце тихо закрадався смуток.

Ніч закінчувалася. Скоро доведеться повертатися у світ, який не пробачає таких історій.

Анна обережно прибрала темне пасмо з його чола й тихо прошепотіла:

— Коханий мій… Сонце вже піднімається…

Арсен ледь ворухнувся, але очей не розплющив. Лише міцніше обійняв її за талію й притягнув до себе, ховаючи обличчя в її волоссі.

— Я не піду… — хрипко, сонно прошепотів він. — Нікуди не піду.

Анна усміхнулася й ніжно поцілувала його в заплющені повіки.

— Я знаю, мій хороший… Але нам усе одно доведеться повернутися.

Вона провела пальцями по його волоссю, відчуваючи, як під її долонею б’ється його серце. Потім тихо, але твердо додала:

— Я прийду на службу. Буду стояти там, при всіх. Нехай говорять. Наше кохання чисте перед цим небом. Я не хочу, щоб ти втрачав себе через мене. Ти не повинен відмовлятися від свого шляху.

Арсен повільно розплющив очі. Його погляд був сповнений такої глибини, що в Анни знову перехопило подих.

Він мовчки притягнув її ще ближче, притиснувся чолом до її чола і хрипко прошепотів:

— Ти моя дружина. Моя правда. І я не відступлюся.

Анна заплющила очі, відчуваючи, як у грудях розливається тепле, світле щастя. За стіною водоспаду починався новий день, але тут, у маленькій печері, вони вже тримали в руках свою першу справжню перемогу.

 — Я прийду на службу, — тихо прошепотіла Анна йому в шию. — Буду слухати тебе. Твій голос, твої дзвони… Я чую в них тебе, Арсене. Твоє серце.

Вона трохи відсторонилася, щоб подивитися йому в очі.

— Я кохаю тебе. Але не хочу, щоб ти втрачав себе через мене. Ти любиш Бога і людей — це твій шлях.

Не відмовляйся від нього.

Вона ніжно поцілувала його, вкладаючи в цей поцілунок усю свою любов і підтримку.

— У неділю я буду в храмі. Стоятиму посередині. Нехай говорять. Нам немає чого соромитися.

Арсен дивився на неї довго, ніби вона була для нього всім світом. Потім глухо видихнув і міцно притиснув її до себе.

— Моя мавко… — прошепотів він їй у волосся. — Моя дружина…

Анна тільки посміхнулася і ще міцніше обійняла його за шию.

За стінами печери шумів водоспад, а тут, у золотому ранковому світлі, вони тримали в руках свою першу справжню перемогу.

Печера наповнилася прозорим ранковим світлом, яке пробивалося крізь водоспад. Вони вже прокинулися, але майже не говорили. Іноді слова були зайвими.

Арсен підняв її сукню й сам обережно опустив тканину на її плечі. Його пальці затрималися на теплій шкірі. Він нахилився й поцілував її в шию — довго, ніжно.

Потім міцно обійняв її зі спини, зарившись обличчям у її волосся.

— Нам час, — тихо сказав він.

Анна кивнула, але не відпустила його одразу. Вони ще кілька секунд стояли так, ніби хотіли запам’ятати цю мить.

Перед тим, як вийти з печери, Арсен ще раз притулився чолом до її чола і просто дихав нею.

Він не буде ховатися. Не буде. Вона — не таємниця. Вона — його життя.

Він узяв її за руку, і вони разом вийшли назустріч ранковому сонцю.