Розділ 41

Анна

Анна стояла біля старого дуба, проводжаючи поглядом чорний позашляховик Арсена, поки він остаточно не зник за поворотом. Ліс одразу повернув собі тишу.

Вона зняла міські босоніжки й пішла босоніж. Вогка земля, м’який мох, гострі соснові голки — кожен крок повертав її до себе. Вона йшла повільно, вбираючи шкірою прохолоду лісу, і мимоволі поклала руку на живіт.

Там уже жило щось нове. Тихе. Своє.

Бабуся чекала на ґанку. Вона перебирала пучки звіробою, але коли Анна підійшла, повільно підняла голову. Її мудрі очі ковзнули по босих ногах, по руці на животі й зупинилися на обличчі. Вона все зрозуміла без жодного слова.

— Заходь, пташко, — тихо сказала бабуся. — Чай на материнці вже упрів. Тобі треба набиратися сил.

Анна кивнула, відчуваючи, як на очі навертаються сльози полегшення. У цій маленькій хатинці її ніхто не засуджував.

Сонце вже хилилося до заходу, коли Анна вийшла на ґанок. Повітря стало прохолоднішим, а ліс — густішим і темнішим.

Арсен стояв під старим дубом. Руки в кишенях, плечі напружені. Він не підійшов одразу — просто дивився на неї, ніби боявся, що вона передумає.

Анна підійшла ближче. Серце стиснулося від того, яким він був зараз — втомленим, але таким рідним.

— Ходімо до водоспаду, — тихо сказала вона. — Я там тобі щось покажу.

Він кивнув. Коли вона підійшла зовсім близько, він раптом обійняв її — міцно, майже відчайдушно, притискаючи до себе. Поцілунок був гарячим, глибоким, але сповненим такої ніжності, що в Анни закружилася голова.

Вони пішли стежкою мовчки. Ліс проводжав їх шелестом і запахом смерекової хвої. Біля водоспаду, де вода падала в маленьке приховане озерце, Арсен зупинився.Світлячки вже почали свій вечірній танець. Вони кружляли між деревами, то збираючись у коло, то розсипаючись зірками.

Арсен не дивився на них.

Він дивився тільки на Анну потім повільно присів на коліно прямо на мох, узяв її руку у свої. Його пальці ледь тремтіли.

— Анно… — голос був тихим, але твердим. — Ти моє життя. Моя правда. Моя єдина.

Він дістав маленьку коробочку і відкрив її.

Кільце. Просте. Ніжне.

— Стань моєю? Не на словах. А по-справжньому. Назавжди.

Анна не могла вимовити ні слова. Просто кивнула, відчуваючи, як сльози котяться по щоках.

— Твоя… — прошепотіла вона нарешті.

Арсен підвівся, обійняв її так, ніби боявся, що хтось може забрати її просто зараз, і поцілував — повільно, глибоко, з такою ніжністю, що в неї закружилася голова.

Світлячки продовжували танцювати навколо них. Вода шуміла. А вони стояли під старими смереками, і в цю мить усього світу було тільки двоє — він і вона.

Його поцілунок був глибоким і водночас таким ніжним, що в Анни підігнулися коліна. Арсен тримав її обличчя в долонях, ніби боявся, що вона розтане. Вона відповідала йому всім серцем — з любов’ю, з трепетом, з тихим щастям, яке переповнювало її до краю.

Вона — його. І він — її.

Назавжди.

Коли вони відірвалися одне від одного, Анна важко дихала, а серце калатало так сильно, що, здавалося, Арсен теж це чує. Вона посміхнулася крізь сльози щастя й прошепотіла:

— Я щось покажу тобі…

Вона взяла його за руку й повела за собою вузькою стежкою за водоспад. Вода шуміла так близько, що бризки злегка охолоджували шкіру. Арсен ішов за нею мовчки, міцно тримаючи її долоню.

Коли вони пройшли крізь водяну завісу, перед ними відкрилася маленька печера.

— Ось… — тихо прошепотіла Анна.

Усередині було неймовірно красиво. Невелике внутрішнє озерце тихо світилося м’яким блакитним світлом від каміння на дні. Стіни печери були вкриті м’яким мохом і маленькими кристалами, що переливалися, ніби зірки. Зверху, крізь тріщину в скелі, падало тонке сріблясте проміння місяця.

— Я іноді залишаюся тут, — сказала вона, озираючись навколо. — Коли мені потрібно побути зовсім одній.

У кутку лежало її маленьке «гніздечко»: кілька теплих пледів, пара книг, стара подушка й маленький ліхтарик.