Розділ 40

Арсен

Арсен залишив Анну біля старого дуба. Вона стояла там — маленька, притулившись спиною до стовбура, і дивилася йому вслід. Він не хотів їхати.

Дорога до села здавалася нескінченною. Кожен кілометр повертав його до реальності, від якої він намагався втекти останні дні. Місто, їхні зустрічі, ніч у квартирі — усе це здавалося далеким і майже нереальним, коли важкий позашляховик під’їжджав до перших сільських хат.

У голові не давала спокою одна думка: звідки батько дізнався про Анну?

Вони завжди були обережними. Ліс, озеро, стежки — ніби ніхто не міг їх побачити. Але хтось усе ж таки побачив. І тепер інформація дійшла до батька, а від нього — до дідуся.

Арсен скинув швидкість біля старого містка. На узбіччі стояли Марія й Тетяна. Побачивши його машину, вони різко обернулися. Тетяна, яку він недавно підвозив до міста, і Марія, яка завжди дивилася на нього занадто уважно. Ймовірно, саме вони рознесли плітки.

Він проїхав повз них, не кивнувши, і в дзеркалі заднього огляду побачив, як вони перезирнулися й почали шепотіти.

Під’їхавши до плебанії, Арсен заглушив двигун і кілька секунд просто сидів у машині, дивлячись на двері. Потім вийшов і зайшов усередину.

Батько сидів за столом у напівтемряві. На столі стояла недопита склянка чаю. Він повільно повернув голову.

— З днем народження, сину, — тихо сказав він. — Давай повечеряємо. Просто удвох.

Арсен не сів.

— Тату, я не зміню своєї думки, — рівно промовив він. — Навіть якщо ви її не приймете.

Батько важко зітхнув.

— Арсене… ти розумієш, що робиш? Меланія та її мати приїжджають завтра. Її батько — архієпископ. Усі вже знають. Ти заступився за неї вчора в церкві при всіх. Тепер це не просто плітки.

— Я кохаю її, — тихо, але твердо сказав Арсен. — І з вашим благословенням чи без нього — я буду з нею.

Батько довго мовчав, а потім гірко посміхнувся.

— Ти хочеш бути як я колись… Але ти народився в іншому світі. І цей світ тебе не відпустить.

Арсен дивився на батька, відчуваючи, як у грудях наростає важкість. Він уже зробив вибір. І назад дороги не було.

Батько довго дивився на нього, а потім тихо промовив:

— Іди… повечеряй. Або йди куди хочеш. Сьогодні твій день.

Він відвернувся до вікна. Арсен постояв ще мить і вийшов із кімнати.

У своїй спальні він сів на ліжко й провів долонями по обличчю. У голові все ще звучав її голос, а на губах — тепло останнього поцілунку. Він не знав, який шторм почнеться завтра. Але точно знав одне: він не відступиться.

Анна — це не просто дівчина з лісу. Це його єдине справжнє небо.

Арсен зайшов у свою кімнату й зачинив двері. Після розмови з батьком у повітрі ніби залишилася важка тиша. Він постояв кілька секунд, а потім підійшов до старої тумбочки біля ліжка.

Відсунувши купу паперів і дрібниць, що накопичилися за роки, він дістав маленьку потерту коробочку — єдине, що лишилося від матері. Бабуся віддала її йому ще в чотирнадцять років. «Це було її. Бережи», — сказала тоді.

Арсен відкрив коробочку. Всередині лежало тонке платинове кільце з маленьким діамантом. Нічого зайвого. Просто й чисто. Мати носила його до останнього дня.

Він обережно взяв кільце в пальці. Воно було холодним, але швидко нагрілося від тепла його руки.

Ти моє життя, Анно…

Арсен довго дивився на блискучий камінь. Він ніколи не планував дарувати це кільце комусь. Воно було для нього єдиним справжнім спогадом про матір. Але зараз він точно знав — воно має належати їй.

Він кохав Анну не так, як у романах. Він кохав її всім, що мав, і всім, чим ще міг стати. І якби йому довелося обирати між усім, що його оточувало, і нею — він обрав би її. Без сумнівів.

Арсен повільно закрив коробочку й стиснув її в кулаці. Завтра все могло змінитися. Він не знав, як розгорнуться події. Але одне він знав напевно — він хотів бути з нею. Назавжди.

Він підійшов до вікна й на мить затримався, дивлячись у темряву за склом. Потім поклав коробочку в кишеню сорочки й тихо вийшов із кімнати.