Розділ 39

Анна

Вони готували сніданок разом на просторій кухні. Анна в його великій чорній футболці, яка мило звисала з плеча, нарізала полуницю, а Арсен стояв поруч і варив каву. Від нього пахло теплом і ранковою свіжістю. Коли він випадково торкався її плечем, вона мимоволі усміхалася.

Він поставив чашки на стіл і обійняв її ззаду, поклавши підборіддя їй на плече.

— Ти не хочеш повертатися? — тихо запитав він, цілучи її в скроню.

Анна відклала ніж і повернулася в його обіймах.

— Ні… не хочу, — чесно відповіла вона. — Вперше за довгий час. Але треба.

— Твій дім там… А мій — поруч із тобою, — прошепотів Арсен, дивлячись їй у вічі.

Він задумливо провів пальцем по її щоці.

— Знаєш… мені здається, я знав тебе все своє життя. Ніби ти завжди була поруч.

Анна ледь посміхнулася й ніжно торкнулася його щоки.

— Бо це так. Ти знаєш мене. Моє серце. Мою душу.

Він притулився лобом до її чола.

— Моя неймовірна, чарівна мавко…

— Я тебе приворожила, — тихо засміялася Анна.

— Ммм, нехай. Я не проти, — усміхнувся Арсен. — Я радий віддати тобі і серце, і душу.

— Звучить небезпечно, — ледь посміхнулася вона.

— Вона і так твоя. Назавжди.

Арсен притулився лобом до її чола і заплющив очі.

— Ти моє все, Анно. Моє життя. Моя душа. Моє небо.

Анна заплющила очі й міцніше обійняла його за шию. У цей момент усе інше — полуниця, кава, плани — раптом відійшло на другий план. Був тільки він.

Вони вийшли з квартири майже без слів. Арсен ніс її маленький рюкзак, а Анна йшла поруч, тримаючи його за руку. Місто ще не прокинулося повністю, але сонце вже яскраво світило, і повітря було свіжим.

Коли вони виїхали за межі міста, Анна відкинулася на сидінні й подивилася у вікно. Дорога почала підніматися вгору, будинки ставали рідшими, а навколо з’являлися зелені пагорби й дерева.

У грудях було одночасно тепло й тривожно.

Що буде далі?

Вони поверталися в село, і Арсенова сім’я навряд чи просто так відпустить усе. Вони вже знали, що він із нею. Анна не хотіла, щоб через неї в нього виникли проблеми. Вона не хотіла, щоб він мусив обирати між нею й рідними.

Але водночас вона не уявляла, як жити без нього.

Арсен помітив, що вона задумалася. Він простягнув руку й переплів їхні пальці.

— Про що думаєш? — тихо запитав він.

— Про нас, — чесно відповіла Анна. — Про те, що буде далі.

Він ледь стиснув її долоню, але нічого не сказав. Просто їхав далі.

За кілька кілометрів Арсен з’їхав на узбіччя й заглушив двигун. Навколо було тихо, тільки вітер шелестів у високій траві.

Він повернувся до неї й лагідно посміхнувся.

— Хочеш, я навчу тебе вести машину? Спробуй сісти за кермо.

Анна розгублено кліпнула.

— Я… не вмію. І боюся щось пошкодити

— Я буду поруч, — спокійно сказав Арсен. — Не хвилюйся. Просто спробуй. Зі мною.

Його спокійний погляд трохи заспокоїв її. Вона глибоко вдихнула й кивнула.

— Добре… спробую.

Анна сіла за кермо, а Арсен — поруч. Він однією рукою тримав кермо разом із нею, а другою — її долоню на важелі.

— Ти все робиш правильно, — тихо сказав він, коли машина плавно рушила. — Не хвилюйся.

Його голос був спокійним і підбадьорливим. Після кількох кілометрів Арсен м’яко попросив її зупинитися на галявині під деревами. Вона заглушила двигун, і в салоні запанувала тиша.

Він обережно поправив пасмо волосся, що впало їй на обличчя.

— Не сумуй, — тихо сказав він. — Все буде добре.

Анна опустила погляд.

— Арсене… ти ж заручений із нею.

Він секунду помовчав, а потім ніжно підняв її підборіддя, щоб вона подивилася на нього.

— Я твій, — спокійно сказав він. — А ти моя. Чуєш?

Він узяв її руку й поклав собі на груди. Анна відчула рівне биття його серця.

— Послухай, моя кохана… — прошепотів Арсен і поцілував її.

Поцілунок був м’яким і теплим. Вона відповіла на нього, обійнявши його за шию. У цей момент у машині не існувало нічого, крім них двох.

Арсен зупинив машину біля старого дуба, що стояв трохи осторонь від дороги. Двигун стих. У салоні стало тихо, чути було лише шелест листя.

Він повернувся до неї й обережно взяв за руку.

— Нам треба їхати далі, — тихо сказав він. — Але обіцяю, що ми ще поговоримо. Про все.

Анна ледь посміхнулася.

— Добре.

Він підняв її руку й поцілував у долоню — ніжно, без поспіху. Потім повернувся на своє місце й завів двигун. Машина повільно рушила назад на дорогу, а Анна дивилася на нього збоку, відчуваючи, як у грудях стає трохи легше.
Анна сиділа, тримаючи його руку, і не хотіла її відпускати. Але час уже минув.

— Я не хочу, щоб у тебе були проблеми через мене, — тихо сказала вона, дивлячись йому в очі.

Арсен міцніше стиснув її долоню.

— Анно… все буде добре. Зупинись. Поїхали зі мною.

Вона повільно похитала головою. У горлі стояв важкий клубок.

— Арсене… будь ласка, їдь. Усе буде гаразд.

Він мовчав кілька секунд, а потім нахилився й поцілував її — коротко, але дуже ніжно, ніби вкладаючи в цей дотик усе, що не зміг сказати словами. Потім притулився чолом до її чола.

— Дякую, що ти… моя, — прошепотів він.

Анна вийшла з машини. Ноги трохи тремтіли, коли вона зробила кілька кроків назад, відступаючи в тінь дуба. Старий стовбур виявився за її спиною, ніби підтримуючи її.

Вони дивилися одне на одного.

Жоден не відводив погляду. Час ніби завмер. Його очі були сповнені смутку й водночас такої глибокої ніжності, що Анні стало важко дихати. Вона стояла нерухомо, не в змозі відвернутися.

Нарешті Арсен повільно кивнув. Завів двигун. Машина м’яко рушила вперед, але він ще довго дивився на неї в дзеркало заднього огляду, поки не зник за поворотом дороги.

Анна залишилася стояти під дубом. Вона притулилася спиною до грубої кори й слухала, як стихає звук мотора.