Розділ 38

Арсен

Червневе сонце  пробивалося крізь щільні штори, заливаючи спальню м’яким золотом. Я розплющив очі й завмер, боячись сполохати ранкову тишу.

Поруч під простирадлом тихо спала Анна. Русяве волосся розсипалося по моїх грудях. У цьому . Кінчиками пальців я ледь торкнувся її оголеного плеча, де ще звечора помітив тонку подряпину від смерекової гілки.

Сьогодні мені виповнився двадцять один рік. Перший день народження  коли вперше дихалося на повні груди.

Ранок пролетів швидко, загорнутий в аромат гарячої кави та свіжої полуниці. Анна сиділа навпроти біля великого вікна, потонувши в моїй чорній футболці, яка раз у раз сповзала з її тендітного плеча. Ми розмовляли напівпошепки, ділячись дрібницями.

Але ідилію розірвав важкий, різкий вібродзвінок. Екран спалахнув ім’ям.

Дідусь.

Я завагався лише на секунду, перш ніж натиснути кнопку.

— З днем народження, онуку, — глибокий, старечий, але неймовірно сильний голос архієпископа пролунав так чітко, наче він стояв за моєю спиною. — Двадцятиріччя позаду, Арсене. Вік для серйозних рішень. Чекаю тебе сьогодні на вечерю у митрополії. Зберуться всі свої. Та й Меланія хотіла привітати…

Я міцно стиснув пальцями край столу.

— Дякую за привітання, дідусю, — відказав я, тримаючи голос максимально рівним. — Але я сьогодні зайнятий. Не приїду.

На тому кінці дроту повисла коротка, майже відчутна тиша він лише сухо, зневажливо хмикнув:

— Зайнятий він… Що ж, не дурій. Я знаю, що ти в місті й не один. Гуляй. До осені в тебе є час. Молодість має перебродити, щоб потім канон легше приймався. Але пам’ятай, чиє ім’я ти носиш. Чекаю тебе першого вересня.

Він поклав слухавку. Коротка лінія гудків...

Я повільно опустив телефон,  майже задихаючись «До осені є час…» Вони вважають, що просто видали мені довшу мотузку. Дозволили трохи погратися у свободу, перш ніж знову затягнути сильніше.

Анна мовчки дивилася на мене своїми світлими, безмежними очима. Вона не розпитувала коли її прохолодна долоня лагідно накрила мої напружені пальці, лють усередині нарешті ослабла.

У голові промайнула відчайдушна, майже шалена думка. Кинути все. Прямо зараз. Забрати її, сісти в машину, поїхати до кордону й зникнути в якійсь далекій країні, де ніхто ніколи не слухав про семінарію та волю архієпископа. Почати все з чистого аркуша.

Але погляд Анни швидко повернув мене до реальності. Це було неможливо. Вона ні за що на світі не залишить свою стару бабусю Афію саму на хуторі.. Її світ був там, у горах.

А отже, мій світ тепер теж належав горам.

— Нам пора повертатися, — тихо промовив я, перевертаючи її долоню й торкаючись губами пальців. —

Проведемо цей день удома. Там, де небо справжнє.

Анна

Я прокинулася від густого, обволікаючого тепла.

Арсен міцно притискав мене до себе, його долоня нерухомо й надійно відпочивала на моєму животі. Від цього простого жесту всередині все втихомирювалося. Я повільно розплющила очі й натрапила на його пильний, нерухомий погляд. Він не спав. Просто вивчав моє обличчя.

Сонячні промені підсвічували золотом його розпатлане волосся.

 Я обережно провела пальцями по його скроні.

— З днем народження… — прошепотіла я, торкаючись щоки.

Арсен усміхнувся.

— Мені ніколи ще не було так спокійно цього дня, — він притиснувся чолом до мого, вдихаючи мій запах. — Дякую, що ти тут.

У грудях розлилося щось солодке й водночас тривожне. Після того короткого дзвінка архієпископа, який застав нас на кухні, в його очах знову оселилася знайома похмура тінь. 

Арсен міцніше обійняв мене, його пальці ледь помітно стиснулися на моїй талії.

— Нас чекають гори, Анно, — прошепотів він. — Вони нічого не вирішують за мене. Чуєш? Я не відступлюся.

Я мовчки сховала обличчя в його шиї, уникаючи прямого погляду.

«Я вірю тобі. Але промовчу. Ще не час».

Усередині вже визрівало дещо інше — глухе, майже лякаюче передчуття. Нове життя, про яке він ще не здогадувався. Я свідомо ховала цю таємницю під серцем. Мені було важливо, щоб Арсен обрав наш світ абсолютно вільним рішенням, а не через раптовий обов’язок чи провину. Якщо нашому «ми» справді судилося статися, воно не повинно ставати його черговою барикадою у війні проти архієпископа. Тільки вільний вибір.

— Я поруч, — прошепотіла я в його теплу шкіру, міцно стискаючи пальці на його долоні. — Що б не чекало попереду.

Ми затихли, слухаючи, як за вікном вирує й кудись поспішає чуже місто.