Розділ 35

Анна

Вони сіли в його позашляховик. Двигун тихо заурчав, і машина плавно рушила вперед. За вікном миготіли вечірні вогні міста, а всередині салону було тепло й затишно.

Арсен вів однією рукою, а другою знову знайшов її долоню й міцно переплів їхні пальці.

— Не боїшся? — тихо запитав він, кинувши на неї швидкий погляд.

— Трохи, — чесно відповіла Анна й усміхнулася. — Але з тобою — не страшно.

Він легенько стиснув її руку й більше нічого не сказав. Просто їхав, не відпускаючи її долоні.

Незабаром вони спустилися в підземний паркінг. Тут було прохолодно й тихо, лише м’яко світилися лампи під стелею. Арсен заглушив двигун. У салоні стало зовсім тихо.

Він вийшов, обійшов машину й відчинив їй двері. Простягнув руку. Анна вклала свою долоню в його теплу, міцну руку й вийшла.

— Не хвилюйся, — м’яко сказав він, коли вони підійшли до ліфта. — Тут тільки ми.

Він відчинив двері квартири й пропустив її вперед, тримаючи руку на її талії.

Анна ступила всередину, затамувавши подих. Тут усе було зовсім не так, як вона уявляла. Це була простора вітальня з високими вікнами, крізь які пробивалося м’яке світло, теплий колір дерева, світлі стіни й багато книг, що заповнювали полиці від підлоги до стелі. У повітрі ледь вловимо пахло кавою й  папером.

Але найголовнішим було інше. У кутку, залитому місячним сяйвом, стояло піаніно. Воно було витончене, з темного полірованого дерева, яке ніби зберігало в собі відблиски минулих вечорів.

— Це мамине, — тихо промовив Арсен, зупинившись за її спиною.  — Вона любила грати, коли в домі ставало надто тихо. Тепер це єдине місце, де я можу бути собою.

Анна підійшла ближче. Поверхня піаніно була ідеально чистою, а клавіші з легкою жовтизною від часу вабили торкнутися їх. Від цього інструмента віяло спокоєм і якоюсь прихованою, ніжною тугою. 

Арсен підійшов і обережно обійняв її ззаду, притулившись щокою до її скроні.

— Ну от… — тихо прошепотів він. — Тепер ти вдома. 

Анна відчула, як від цих слів у ній усе відтаяло. Вона повернулася в його обіймах, подивилася йому в очі й ледь помітно посміхнулася, торкаючись кінчиками пальців його плеча.

— З тобою — скрізь вдома.
Він мовчки підвів її до піаніно, і вони сіли на вузьку лаву. Анна обережно опустила пальці на клавіші, і перша нота — чиста, тривожна й водночас неймовірно ніжна — розлилася кімнатою, наповнюючи її життям.Потім кімнату наповнила ніжна, спокійна мелодія.

Арсен

Арсен дивився на її пальці на клавішах і тихо посміхався.

— Жаль, що я не можу грати так, як ти, — м’яко сказав він. — У тебе талант до музики. Просто до своєї, особливої.

— У тебе теж гарно виходить, — тихо відповіла Анна.

Він легенько хитнув головою, а потім узяв її руку й поклав собі на долоню. Анна повільно провела пальцем по його долоні — там, де лишилися невеликі мозолі від мотузок дзвонів.

— Я не пошкодувала… — прошепотіла вона, не відриваючи погляду від його руки. — Правда, що прийшла тоді в церкву послухати дзвони.

Арсен мовчав. Анна повільно провела пальцями вгору по його руці — від зап’ястя до ліктя, відчуваючи тепло шкіри й напруження м’язів. Він ледь помітно здригнувся від цього дотику.

— Анно… — його голос став нижчим, трохи хрипким.

Вона підняла очі. Він дивився на неї так, ніби весь світ навколо перестав існувати. Потім нахилився й дуже ніжно поцілував її спочатку в скроню, потім у щоку, а вже тоді торкнувся її губ.

Поцілунок був повільний, теплий, ніжний. Його рука м’яко ковзнула їй на поперек і притягнула ближче, так що вона майже опинилася в нього на колінах.

— Я так радий, що ти прийшла, — прошепотів він їй у губи між поцілунками. — Так радий…

Анна лише міцніше обвила руками його шию й відповіла на поцілунок, забувши про все на світі.

Тільки вонита  тиха мелодія, яка здається  досі звучала...