Розділ 34

 Арсен

Маленькі скляні двері кафе тихо дзенькнули, і їх одразу огорнуло тепле, затишне повітря. Пахло свіжою кавою, корицею та солодкою випічкою. Після прохолоди підвального храму й міського шуму це було наче ковток спокою.

Арсен допоміг Анні зняти хустку, вибрав найвіддаленіший столик біля вікна й сів навпроти неї. Тут панував напівморок, який розганяло лише м'яке жовте світло маленьких ламп. Він нарешті міг нормально дихати.

Ще вранці Арсен стояв біля вівтаря в чорному підряснику, слухав канони й відчував, як дідусеві правила стискають його з усіх боків. А зараз на ньому була звичайна сорочка, навпроти сиділа дівчина з лісу, і все це величезне місто за вікном раптом стало неважливим.

Він подивився на Анну. Вона тихо розглядала свічку на столі. Її русяве волосся м'яко спадало на плечі, а очі були спокійні й теплі.

— Про що думаєш? — тихо запитав він, накриваючи її долоню своєю.

Вона підняла погляд і ледь усміхнулася.

— Про те, що завтра в тебе день народження, — м'яко сказала вона. — І ти втік сюди… до мене.

Арсен трохи міцніше стиснув її пальці.

— Так. І це вперше, коли я точно знаю, чого хочу. Хочу бути тут. З тобою.

Анна нічого не відповіла, лише міцніше переплела їхні пальці. У цьому мовчазному дотику було все — і ніжність, і спокій, і тиха обіцянка.

За вікном шуміло вечірнє місто, а в їхньому маленькому куточку було тихо й тепло. І Арсенові вперше за дуже довгий час не хотілося нікуди йти.

Анна

Офіціант приніс нашу вечерю, і стіл заповнився пахучими ароматами, але апетиту в мене чомусь зовсім не було. Я просто дивилася на гарно прикрашену тарілку, перебирала пальцями край серветки й прислухалася до себе. Усередині, десь глибоко під серцем, досі жило те крихке, дивовижне тепло, яке робило мене іншою.

Мій погляд мимоволі зачепився за сусідній столик у кутку зали. Там сиділа родина. Мама, тато і двоє маленьких дітей — хлопчик і зовсім крихітна дівчинка з кумедними хвостиками. Вони про щось тихо, напівпошепки розмовляли, батько лагідно посміхався, допомагаючи синові, а мати обережно поправляла заколки у волоссі донечки. Вони виглядали такими спокійними, рідними й неймовірно щасливими у своєму маленькому, затишному всесвіті.

Чомусь від цієї картини мені стало щемливо й трішки сумно. Серце стиснулося від раптової туги. Я згадала своїх батьків, яких так рано забрало небо, і наше самотнє, тихе життя з бабусею Афією в лісі. А потім перевела погляд на Арсена.

Хто ми зараз у цьому величезному, чужому місті? Хлопець, який уперше в житті збунтувався проти  волі своєї патріархальної родини, і я — дівчина, яка вже носить у серці нашу маленьку таємницю. Чи дозволить його суворий світ канонів та обов'язків нам колись стати простою, спокійною родиною? 

Арсен відразу помітив, як згасла моя посмішка. Він відклав прибори, пильно вдивляючись у моє обличчя своїми світлими передгрозовими очима, а потім обережно простягнув руку через стіл і накрив мої пальці своєю великою, гарячою долонею.

— Ходімо, — тихо й невимовно ніжно сказав він, легенько стискаючи мою руку. — Ти втомилася, моя хороша. Занадто багато всього для одного дня.

— Ходімо, — так само тихо відповіла я й спробувала лагідно посміхнутися, щоб заспокоїти його. — Я не втомилася, Арсене. Я просто... зовсім не звикла до міста. Тут забагато людей і чужого шуму.

Він нічого не відповів, лише розуміюче кивнув, і в його погляді промайнула така беззахисна, чиста турбота, що весь мій раптовий сум миттєво розтанув.

Коли ми піднялися, Арсен обережно взяв мою світлу хустку й сам накинув її мені на плечі, на мить затримавши свої долоні на моїй шиї.

Ми вийшли на вулицю, де вечірнє місто вже повністю потонуло в м'яких вогнях ліхтарів і вітрин. Прохолодне повітря приємно торкнулося обличчя.

Він одразу пригорнув мене до свого широкого плеча, сховав нашу сплетену руку в кишеню своєї куртки.

Я йшла поруч, слухала його рівне, спокійне дихання і думала про те, що мені байдуже до цих  багатоповерхівок і галасливих проспектів. Посеред усього цього великого світу в мене був він. Мій стильний, сучасний і водночас такий рідний хлопець, який заради мене залишив усе. Його очі залишалися моїм єдиним, чистим і справжнім небом.

Крок за кроком ми повільно йшли старою бруківкою назад, туди, де в тіні каштанів на нас чекала його велика чорна машина.