Розділ 33

Анна

Велика чорна машина плавно котилася розбитою лісовою дорогою, поступово віддаляючись від хутора. Арсен упевнено тримав кермо однією рукою, а іншою обережно знайшов її долоню. Він ніжно стиснув її, підніс до губ і поцілував кінчики пальців, а потім переплів свої пальці з її. Від цього простого руху весь внутрішній острах Анни перед невідомим містом кудись зник.

— У мене є квартира в місті, — тихо промовив він, не відриваючи погляду від серпантину попереду. — Ти не проти залишитися там зі мною сьогодні? Можливо, кудись підемо ввечері? Якщо ти, звісно, хочеш…

Анна на мить завагалася, відчуваючи, як приємне тепло від його руки розливається по всьому тілу.

— Не знаю… — так само тихо відповіла вона й перевела погляд на дорогу, яка стрімко бігла їм назустріч.

Перед очима раптом постало обличчя бабусі Афії. Останні дні вона сильно нездужала. Анна бачила, як важко їй часом давалися навіть найпростіші речі, але стара до останнього намагалася приховати свій біль, щоб не лякати онуку. Ця зима в їхньому маленькому дерев’яному будиночку в лісі обіцяла бути дуже важкою. Люди в селі казали, що заморозки прийдуть рано, а хуртовини будуть надто лютими для старої хатини.

Вона розуміла, що бабусі потрібні комфорт і тепло, але та нізащо не погодиться поїхати звідти. Вона просто не зможе жити в місті. Колись, дуже давно, бабуся вже пробувала змінити своє життя, але швидко повернулася назад у гори. Вона казала, що серед залізобетону й вічного людського галасу їй просто бракувало повітря. Вона задихалася там, де не було чути шепоту смерек і кришталевого спокою лісового озера.

Анна міцніше стиснула пальці Арсена, дивлячись, як за вікном машини Карпати повільно поступаються місцем рівнині, що вела до іншого світу.

Машина тихо зупинилася на спокійній вуличці в центрі міста. Коли Арсен вимкнув двигун, місто одразу огорнуло їх своїми звуками — далеким гулом, сміхом і тихим шурхотом шин.

Вони вийшли з машини. Арсен одразу підійшов, тепло обійняв Анну за плечі й повів її в старий парк. Тут, під розлогими каштанами, було набагато тихіше й спокійніше. Сонце вже сідало, заливаючи все м’яким золотавим світлом.

Він ішов поруч, міцно переплівши їхні пальці. Анна відчувала його тепло.

Біля старого кам’яного фонтану Арсен зупинився. Повернув її до себе й обережно взяв за обидві руки. Його світлі очі дивилися дуже ніжно.

— Ти сьогодні сумна, моя хороша… — тихо прошепотів він, великим пальцем м’яко проводячи по її щоці. — Про що думаєш?

Анна опустила погляд на їхні руки й ледь посміхнулася.

— Ні про що погане. Просто… я дуже щаслива з тобою. І трішки страшно.

Він пригорнув її до себе, зарившись обличчям у її волосся.

— Не бійся, — м’яко сказав він. — Я поруч. Завжди.

Вона кивнула, притулившись до нього міцніше.

— А завтра в мене день народження, — додав він тихіше, майже сором’язливо. — Тому я й хотів поїхати. Хотів провести цей день саме з тобою.

Анна затамувала подих. У його голосі було стільки щирості, що серце стиснулося від ніжності.

Вона підняла очі й лагідно посміхнулася.

— Тоді я дуже рада, що ми тут разом.

Арсен нахилився й ніжно поцілував її спочатку в чоло, а потім у губи — м’яко, тепло, ніжно.

Вечірнє місто вже світилося теплими вогнями вітрин і ліхтарів. Арсен трохи сповільнив крок і повернувся до неї.

— Давай зайдемо кудись повечеряємо, — тихо сказав він, обережно переплітаючи їхні пальці. — Ти не змерзла?

— Ні, з тобою тепло, — усміхнулася Анна й сильніше притиснулася до його плеча.

Вони йшли старою бруківкою, коли перед ними раптом з’явилася молода циганка з довгими смоляними косами. Вона м’яко посміхнулася й простягнула руку.

— Молоді, красиві… давайте погадаю, — лагідно промовила вона.

Арсен хотів пройти далі, але дівчина обережно взяла його за руку. Вона подивилася на його долоню, а потім повільно підняла очі на Анну. 

— Закрита в тебе доля, хлопче, — тихо сказала вона. — Як книга, яку не кожен може відкрити… Ключик треба мати.

Вона відпустила його руку, ледь помітно посміхнулася й швидко розчинилася в натовпі.

Арсен на мить застиг, дивлячись на свою долоню. Потім лагідно переплів їхні пальці й сховав їхню руку в кишеню своєї куртки.

— Ходімо, — м’яко сказав він.

За рогом, під старими липами, вони побачили маленьке затишне кафе з теплим жовтим світлом у вікнах.

— Зайдемо? — запитав він, заглядаючи їй в очі.

Анна кивнула, і вони рушили до дверей.