Розділ 32

Анна

Батько Арсена повільно вийшов на подвір’я, заспокоюючи залишки розбурханої громади. Люди ще трохи гомоніли, але слухняно розходилися парами й поодинці, розчиняючись у залитих сонцем сільських вуличках. Підвальний храм нарешті спорожнів, залишаючи їх у довгоочікуваній тиші.

Арсен і Анна збирали останні оберемки сухої трави, виносячи їх через бічні двері назовні. Сонце вже припікало, але біля старих кам'яних стін храму панувала густа прохолодна тінь. Щоправда, повітря між ними все одно здавалося гарячим.

Щойно вони опинилися в затінку великих кущів дикої бузини, Арсен опустив свій оберемок на землю. Обережно, наче боявся зламати щось крихке, притягнув Анну до себе. Його руки самі лягли на її тонку талію, притягуючи ближче. Він заплющив очі й просто сховався в її пахучому волоссі, вдихаючи рідний аромат дикої м’яти та літнього дощу.

— Привіт, моя мавко, — тихо прошепотів він, відчуваючи, як у грудях нарешті розтискається важка пружина обов’язку.

— Привіт… — так само тихо відгукнулася вона.

Анна повільно підняла руку й лагідно торкнулася його шиї ззаду. Її пальці були прохолодними, і від цього легкого, невагомого дотику Арсен важко, переривчасто видихнув, сильніше тулячись до її чола.

— Дякую, що прийшла, моя хороша, — прошепотів він, ледь торкаючись губами її вуха й ловлячи кожен мікрорух її тіла.

— Я обіцяла прийти, — її голос пролунав так чисто й упевнено, що вся його міська тривога просто розтанула.

Арсен трохи змістився, майже торкаючись її шиї й обпалюючи ніжну шкіру своїм гарячим диханням. Його дихання стало важким і рваним, а серцебиття — скаженим. Воно глухо віддавалося в грудях, видаючи всю його безпорадність перед цією дівчиною. Він більше не хотів думати про правила. Хотілося бути вільним. Разом із нею.

— Чекай мене біля старого дуба, — прошепотів він їй майже на вухо. — Я буду їхати в місто через пів години… Поїдеш зі мною?

Анна затамувала подих, слухаючи його гарячий шепіт.

— Я хочу показати тобі свій дім, — тихо додав Арсен, міцніше стискаючи її в обіймах. Йому шалено хотілося, щоб вона побачила той світ, з якого він тепер був готовий піти.

Анна підняла на нього свої світлі очі кольору неба й лагідно, без жодного сумніву кивнула.

— Так, добре.

— Арсене! — гучний, глибокий голос батька лунко розлігся церковним подвір’ям, розриваючи їхній затишний кокон тіні.

— Йду, тату! — відгукнувся Арсен, але не рушив одразу.

Він нахилився й швидко торкнувся губами її теплих губ. Це була коротка, але неймовірно ніжна мить, у яку він вклав усе, що відчував.

Потім неохоче відпустив її й швидко пішов на голос батька, залишаючи свою мавку в прохолодному затінку старої церкви.

Арсен хотів показати їй свій світ. Справжній, міський, позбавлений лісової тиші. Але він навіть не здогадувався, що там, за межами цих Карпат, ховався і її світ теж. Світ, про який Анна намагалася не думати багато років. Там, серед гучних вулиць, досі жив її дідусь — чоловік, із яким вони не спілкувалися відтоді, як загинули її батьки. Там залишився їхній порожній будинок і міцно зачинена квартира, у якій вона не була цілу вічність.

Вона завжди любила бабусю Афію. Любила цей прадавній ліс, де кожне дерево знало її ім’я. Але тепер все її життя невидимими нитками зв’язалося з цим хлопцем.

Анна зупинилася на краю стежки. Рука сама собою повільно опустилася, і кінчики пальців ледь помітно торкнулися живота крізь тонку тканину сукні. Там, усередині, жило крихке передчуття чогось абсолютно нового.

Ти моє небо, Арсене. Ти моє все. Куди б ми зараз не їхали — я просто хочу триматися за твою руку.

Вона рушила далі й незабаром вийшла до старого розлогого дуба, що стояв біля самого виїзду на головну дорогу. Хвилин через десять лісову тишу порушив глибокий, важкий гул автомобільного двигуна. З-за повороту з’явилася велика чорна машина, яка здавалася абсолютно чужою серед цієї зелені.

Автомобіль плавно зупинився поруч із нею. Анна обережно потягнула за ручку, відчиняючи важкі двері, і на мить завмерла, перевівши погляд на водія.

Арсен був зовсім іншим. На ньому більше не було суворого підрясника. Стильний, сучасний, у чорних джинсах і чорній сорочці, рукава якої були акуратно закатані до передпліч, оголюючи міцні руки. На зап’ясті м’яко блищав годинник. Він виглядав як людина з абсолютно іншої, далекої реальності.

— Ти зараз інший… — тихо сказала вона, заглядаючи в його знайомі світлі очі.

— Я все одно твій, моя мавко, — так само тихо, дивно низько відповів він, і на його обличчі з’явилася та сама тепла, беззахисна посмішка.

Анна сіла на м’яке сидіння, і щойно важкі двері машини зачинилися, відрізаючи їх від усього зовнішнього світу, Арсен миттєво притягнув її до себе. Його великі гарячі долоні обхопили її обличчя.

Він поцілував її. Глибоко, палко, так, ніби не міг надихатися нею після всього цього ранку. У Анни миттєво перехопило подих, а серце застукало в ребра часто й гаряче.

— Я так сумував… — прошепотів він їй просто в губи, ледь відсторонившись і важко дихаючи. Його пальці ніжно заплуталися в її волоссі. — Дякую, що погодилася поїхати зі мною.

Анна лише лагідно посміхнулася у відповідь.