Розділ 31

Арсен

Арсен уже збирався зайти за іконостас із загасниками для свічок у руках, коли почув це.

— Відьма…

Голос Марії, хоч і тихий, прорізав тишу храму, наче брудна голка. Слово важко зависло під низькими склепіннями.

У ньому все закипіло.

Арсен різко розвернувся й зробив кілька швидких кроків уперед, спускаючись із солеї. Підрясник важко вдарив по ногах.

— Ми не в середньовіччі, Маріє, — його голос прозвучав низько й жорстко, розкотившись під низькими склепіннями храму.

У храмі запанувала мертва тиша. Усі голови повернулися до них. Марія почервоніла, очі її округлилися від несподіванки. Вона явно не чекала, що він заступиться.

Анна стояла трохи далі, між Дариною й Катрею. Вона не відвела погляду. Дивилася на нього спокійно, майже тихо — тією самою лісовою тишею, яка вчора рятувала його.

І саме в цю мить із вівтаря вийшов батько.

Отець Олексій рухався повільно, але його присутність одразу заповнила весь простір. Важка, висока постать у темному облаченні здавалася ще більшою в цьому напівтемному храмі.

— Маріє, — сказав він спокійно, але так владно, що заперечувати було неможливо. — Згаси свій гнів. Храм — для кожного, хто приходить сюди з миром. Іди додому з Богом.

Він навіть не глянув у бік Анни. Але Арсен помітив, як сильно стиснулися його пальці на срібному хресті.

Марія низько опустила голову й швидко, майже тікаючи, рушила до сходів. Люди почали мовчки розходитися. За кілька хвилин у храмі стало майже порожньо.

Арсен стояв і дивився на батька. Той нарешті повернув голову й зустрівся з ним поглядом. Довго. Важко. У його очах не було злості — лише втома й щось схоже на розчарування.

Арсен не відвів очей.

Отець Олексій нічого не сказав. Просто кивнув, ніби підтверджуючи щось тільки для себе, і повільно пішов назад до вівтаря.

Арсен залишився стояти посеред храму, стискаючи в руках загасники так міцно, що пальці побіліли.

Анна все ще була тут.

І в цю мить він зрозумів: маска семінариста, яку він носив стільки років, тріснула. І ця тріщина вже ніколи не зникне.

Люди поступово розходилися. У храмі стало тихо, лише м'яко потріскували кілька свічок.

Дарина, Катря та інші дівчата почали знімати зі стін сухі пучки трав — той самий чебрець і м'яту, якими вони з Анною прикрашали храм кілька днів тому.

Арсен мовчки спостерігав.

— Я допоможу, — тихо сказала Анна.

Вона взяла оберемок у Дарини й відійшла в куток біля колони, щоб акуратно скласти трави.

І саме тоді Арсен зустрівся з нею поглядом.

Анна не оберталася одразу, але він знав — вона відчула його.

Він стояв біля вівтаря й дивився на неї. Тепло. Ніжно. Спокійно.

І від одного лише погляду на неї Арсен відчув, як увесь шум навколишнього світу знову відступив кудись далеко.

Батько повільно вийшов на подвір’я, заспокоюючи залишки розбурханої громади. Люди ще трохи гомоніли, але слухняно розходилися парами й поодинці, розчиняючись у залитих сонцем сільських вуличках. Підвальний храм нарешті спорожнів, залишаючи їх у довгоочікуваній тиші.

Арсен і Анна збирали останні оберемки сухої трави, виносячи їх через бічні двері назовні. Сонце вже припікало, але біля старих кам'яних стін храму панувала густа прохолодна тінь. Щоправда, повітря між ними все одно здавалося гарячим.

Щойно вони опинилися в затінку великих кущів дикої бузини, Арсен опустив свій оберемок на землю. Обережно, наче боявся зламати щось крихке, притягнув Анну до себе. Його руки самі лягли на її тонку талію, притягуючи ближче. Він заплющив очі й просто сховався в її пахучому волоссі, вдихаючи рідний аромат дикої м’яти та літнього дощу.

— Привіт, моя мавко, — тихо прошепотів він, відчуваючи, як у грудях нарешті розтискається важка пружина обов’язку.

— Привіт… — так само тихо відгукнулася вона.

Анна повільно підняла руку й лагідно торкнулася його шиї ззаду. Її пальці були прохолодними, і від цього легкого, невагомого дотику Арсен важко, переривчасто видихнув, сильніше тулячись до її чола.

— Дякую, що прийшла, моя хороша, — прошепотів він, ледь торкаючись губами її вуха й ловлячи кожен мікрорух її тіла.

— Я обіцяла прийти, — її голос пролунав так чисто й упевнено, що вся його міська тривога просто розтанула.

Арсен трохи змістився, майже торкаючись її шиї й обпалюючи ніжну шкіру своїм гарячим диханням. Його дихання стало важким і рваним, а серцебиття — скаженим. Воно глухо віддавалося в грудях, видаючи всю його безпорадність перед цією дівчиною. Він більше не хотів думати про правила. Хотілося бути вільним. Разом із нею.

— Чекай мене біля старого дуба, — прошепотів він їй майже на вухо. — Я буду їхати в місто через пів години… Поїдеш зі мною?

Анна затамувала подих, слухаючи його гарячий шепіт.

— Я хочу показати тобі свій дім, — тихо додав Арсен, міцніше стискаючи її в обіймах. Йому шалено хотілося, щоб вона побачила той світ, з якого він тепер був готовий піти.

Анна підняла на нього свої світлі очі кольору неба й лагідно, без жодного сумніву кивнула

— Так, добре.

— Арсене! — гучний, глибокий голос батька лунко розлігся церковним подвір’ям, розриваючи їхній затишний кокон тіні.

— Йду, тату! — відгукнувся Арсен, але не рушив одразу.

Він нахилився й швидко торкнувся губами її теплих губ. Це була коротка, але неймовірно ніжна мить, у яку він вклав усе, що відчував.

Потім неохоче відпустив її й швидко пішов на голос батька, залишаючи свою мавку в прохолодному затінку старої церкви.