Розділ 30

Анна

Анна прокинулась на світанні. Стоячи перед невеликим дзеркалом повільно зав’язала вузол світлої хустки під підборіддям і розправила краї. Лляна сукня м’яко лягла по ногах, на ногах — прості темні туфлі, в яких вона зазвичай ходила до церкви. Перед очима все ще стояв учорашній вечір — теплий дощ, зайченя біля сосни й очі Арсена.

Потім вона рушила до храму.

Коли Анна переступила поріг підвального храму, в обличчя війнуло прохолодою, запахом воску й ладану. Вона не пішла, як завжди, у найдальший куток. Цього разу тихо пройшла трохи далі й зупинилася ближче до солеї — не надто близько, щоб не привертати уваги, але так, щоб добре бачити його.

Арсен стояв біля вівтаря — зосереджений, у строгому чорному підряснику. Коли її туфлі ледь чутно торкнулися кам’яної підлоги, його плечі ледь помітно напружилися. Він відчув її. Навіть не повертаючи голови.

Поруч стояла Марія. Вона нервово м’яла край хустки й не зводила з нього очей. Трохи далі — Тетяна, донька фермера. Та вдавала, що молиться, але погляд раз у раз тікав у бік Арсена. Обидві дивилися на нього.

Анні було… спокійною.

Поруч із нею мовчки стали Дарина й Катря. Вони нічого не питали — просто легко притулилися плечима, даючи зрозуміти, що вони поруч.

Анна підняла погляд і крізь мерехтіння свічок дивилася на нього. Навколо було повно людей, шепотів і поглядів… але для неї все це зникло.

Залишився тільки він. Її тихе, справжнє небо.

Служба повільно наближалася до завершення. Глухі церковні піснеспіви м’яко відбивалися від низьких кам’яних склепінь, а запах ладану ставав дедалі густішим. Анна дивилася на тепле мерехтіння свічок, і її думки мимоволі поверталися до того, що розповів Арсен. До великого міського світу його родини.

Її дідусь свого часу теж вибрав те, що було для нього важливішим… А бабуся просто не змогла залишитися в місті — її душа прагнула цієї лісової свободи й тиші. Вони так давно не бачилися, і бабуня досі ніколи не згадувала його, наче того минулого життя взагалі не існувало. Анна стільки років його не бачила… Цікаво, який він зараз? Той суворий чоловік, який керує соборами й людськими долями.

Її погляд знову плавно ковзнув до вівтаря. Арсен стояв нерухомо, тримаючи свічку, і вогонь м’яко вихоплював із напівтемряви його серйозне обличчя.

Він любив людей. Любив Бога. Вона це знала. Відчувала кожною клітиною. Але любив їх чисто, по-справжньому. Він не любив ті застиглі правила й канони, якими його змалечку намагалися затиснути в клітку. Він міг би показати людям, що таке справжня, жива віра. Не влада. Не холодна розкіш великих мармурових храмів. А любов. Лагідність. І та прозора, мовчазна тиша, яка тримала їх учора біля озера.

Хор узяв останні високі ноти, і прихожани почали повільно ворушитися, готуючись до виходу. Не бажаючи привертати уваги, Анна зробила кілька кроків назад, відступаючи в густу тінь кам’яної колони.

Але раптом плечем наштовхнулася на когось позаду.

Вона швидко обернулася. Це була Марія.

Її пальці судомно, до білих плям, стискали краї темно-синьої хустки, а в очах палала така дика, ображена лють, що Анні на мить стало ніяково.

Марія підійшла майже впритул і отруйно зашипіла їй просто в обличчя, перекриваючи тихий гомін натовпу:

— Чого ти сюди прийшла? Що ти тут забула, відьмо