Розділ 29

Арсен

Холодні струмені душу різко били по шкірі, змиваючи залишки безсонної ночі. Арсен вимкнув воду й провів долонею по запітнілому дзеркалу. Звідти на нього дивився він сам — мокрий, трохи заспаний… і з чіткими червоними подряпинами на правому плечі.

Серце стиснулося.

Він повільно підняв руку й обережно торкнувся тонких слідів. На мить усе повернулося: її нігті на його шкірі, тихий стогін, гаряче дихання на шиї, як вона тремтіла в його руках…

— Моя мавка… — ледь чутно прошепотів він, заплющуючи очі.

Потім важко зітхнув, відігнав спогад і почав одягатися. Ґудзик за ґудзиком він застібав важкий чорний підрясник, ніби знову зачиняв себе зсередини. Знову семінарист. Знову слухняний онук і син.

Він вийшов із плебанії й попрямував до церкви. Важкі двері відчинилися з глухим скрипом. Усередині було прохолодно, пахло воском і ладаном. Арсен мовчки почав готувати вівтар до служби.

Незабаром на сходах почувся повільний, важкий крок і старече зітхання. Він одразу рушив назустріч.

— Бабусю Катерино, обережно, — тихо сказав Арсен, підхоплюючи стареньку під лікоть.

— Ох, ці сходи… — бурчала вона, спираючись на його руку всім своїм маленьким тілом. — Зовсім сил не лишилося, синку.

Вони повільно спустилися вниз. Баба Катерина зупинилася біля лави, перехрестилася на темний іконостас і раптом заговорила:

— Моя бабуня розповідала, що колись тут стояла зовсім інша церква. Велика, висока, з куполами під саме небо. А потім згоріла в одну грозову ніч. Дощенту. Тому й перебудували її так… з

Арсен мовчав, тримаючи її під руку. Слова старої чомусь дуже сильно відгукнулися всередині.

Він допоміг бабі Катерині сісти на лаву й тихо відійшов до вівтаря. У грудях було важко, але водночас — дивно ясною

Він продовжував готувати храм до ранкової служби: розставляв свічки, наливав вино в чашу, розгладжував білу тканину на престолі. Пальці виконували звичну роботу, а думки були далеко — у вчорашньому дощі, під старою сосною, де востаннє тримав Анну за руку.

Баба Катерина повільно й важко дихала. Спершись на палицю, вона кілька разів перевела подих і подивилася на Арсена.

— Ти, синку, мабуть, і не знаєш, чому наш храм так у землю втиснутий? — тихо запитала вона скрипучим голосом.

Арсен зупинився, тримаючи в руках срібний ковшик.

— Казали, що після пожежі так відбудували.

Стара сумно похитала головою.

— Відбудували… але не розповіли всього. Церква спочатку називалася на честь Мучениці Анни та святого Олександра.

Ім'я «Анна» різануло його, наче ножем. Арсен мимоволі стиснув ковшик сильніше.

— Близько двохсот років тому тут були страшні часи, — продовжила Катерина. — Бунти, каральні загони… Смерть ходила по селах. А жила тут панночка Анна — донька багатого панича. Добре серце мала. Ховала втікачів у підвалах під старою церквою. Ризикувала всім.

Стара замовкла, перехрестилася й тихо додала:

— Коли карателі дізналися — зачинили двері ззовні й спалили церкву разом із нею. Живцем згоріла.

Арсен стояв нерухомо. У горлі пересохло.

— А священник? — глухо запитав він.

— Олександр його звали. Кажуть, любив він ту панночку. Після пожежі зняв рясу й хрест. Знайшов усіх, хто спалив церкву… і вбив. Нікого не залишив. А потім пішов у ліс. Назавжди.

Баба Катерина надовго замовкла, дивлячись на темні лики ікон.

Арсен теж мовчав. У грудях усе стиснулося. Історія ходила колами. Двісті років тому тут уже був священник Олександр, який не зміг втриматися в канонах, коли в нього забрали його Анну.

А тепер — він. Арсен міцно заплющив очі, намагаючись заспокоїти серце, яке калатало, наче перед стрибком у прірву.
Перші парафіяни вже починали повільно спускатися крутими сходами вниз.