Розділ 28

Анна

Анна йшла через галявину додому. Теплий дощ лив суцільною стіною, змочуючи волосся й тонку лляну сукню, але вона не прискорювала крок. Їй хотілося ще трохи понести в собі цей вечір.
Посеред стежки вона зупинилася. Повільно підняла руку й ледь-ледь торкнулася живота крізь мокру тканину.

— Я б могла… — прошепотіла вона в шум дощу, майже без голосу. — Але не буду.
У бабусі було все необхідне. Старі відвари, які надійно «закривали» місяць. Одна чашка — і нічого не станеться. Ніхто б навіть не дізнався.

Але вона не буде цього пити.

Анна опустила руку й усміхнулася крізь краплі, що стікали по обличчю. У грудях було тепло й лячно водночас.

Вона кохала його. Так сильно, що навіть думка про те, щоб «виправити» цю ніч, здавалася їй зрадою.

У ній уже зародилося щось їхнє — і вона не хотіла нічого змінювати.

Анна глибоко вдихнула вологе повітря й рушила далі. Крізь сіру завісу дощу вже виднілося маленьке вікно хатини, за яким м’яко світився жовтий вогник свічки. Бабуся Афія чекала.

Вона йшла і думала, що вперше в житті не боїться того, що може статися.

Бо це — їхнє.

У грудях розлилося дивне, болісно-приємне світло. Анна кохала його. Цього складного, серйозного хлопця зі світлими передгрозовими очима. Він прийшов до неї зі свого холодного, правильного світу обов’язків — і став її порятунком. У житті, де навколо було так багато чужого фальшивого шуму, його погляд залишався її єдиним справжнім небом. Тихим, чесним і безмежним.

Вона розвернулася й упевнено рушила до хатини. Крізь сіру завісу зливи вже чітко виднілося маленьке вікно, за яким м’яко горів жовтий вогник свічки. Бабуся Афія вже повернулася з міста й чекала на неї в сухому, нагрітому піччю домі.

Анна йшла, а дощ усе лив і лив, ніби остаточно змивав межу між минулою ніччю і тим, що чекало на них попереду. І в цю мить їй було неймовірно добре. Спокійно. І зовсім трохи лячно від того, наскільки сильно вона його кохає.

Важкі дубові двері хатини піддалися легко, і Анна переступила поріг, залишаючи галасливу літню зливу за спиною. Усередині було сухо, тихо й напрочуд затишно. Кімната зустріла її знайомими, рідними ароматами — пахло підсушеною м’ятою, свіжим житнім хлібом і м’яким теплом добре нагрітої печі. На великому столі ледь помітно тріщав жовтий вогник свічки.

Бабуся Афія сиділа на лаві, неквапливо розкладаючи речі, які привезла з міста. Почувши кроки онуки, вона повільно підняла голову. Її мудрі очі, поорані дрібними зморшками, миттєво зчитали її стан.

Вода струменями стікала з розпатланого волосся Анни просто на дерев'яну підлогу, а тонка лляна сукня зовсім обліпила тіло, але жилка на її шиї лишалася спокійною, підлаштовуючись під мірний, безпечний ритм рідного дому.

— Змокнеш, застудишся, доню, — глухо й лагідно промовила стара, неквапливо підводячись і подаючи їй великий, вибілений сонцем рушник. — Де ж ти так довго блукала перед самою негодою?

— У лісі була, бабуню. Дивилася, як нічні фіалки розпускаються… — тихо відповіла Анна, приймаючи рушник.

Її пальці злегка тремтіли — але не від нічної прохолоди, а від того крихкого, таємного тепла, яке досі жило в ній після зустрічі з Арсеном.

Афія пильно вдивлялася в обличчя онуки, ловлячи кожен мікрорух її губ і переривчасте дихання. Вона лагідно похитала головою, і на її губах з’явилася тонка, ледь помітна посмішка. 

— Очі в тебе змінилися, — м’яко зауважила вона, повертаючись до печі й поправляючи рогачем гарячий чавунець. — Стали глибшими. Наче наше карпатське небо, коли з нього вся денна спека й каламуть зійшла. Сідай ближче до тепла, перекуси щось.

— Я не голодна, бабуню, — приглушено прошепотіла Анна, сильніше кутаючись у сухий рушник. — Я… мабуть, відразу спати піду. Дуже втомилася за цей день.

— Іди, відпочинь, — стара благословила її довгим, глибоким поглядом, у якому не було жодного осуду. — Завтра буде новий світанок, і ліс підкаже всі відповіді.

Анна повільно пройшла до свого ліжка в кутку кімнати, скинула мокрий одяг і залізла під важку ковдру, що пахла сухими травами. Напруга дня остаточно відступила. За невеликим вікном суцільною стіною мірно шумів літній дощ, заколисуючи кожну її невисловлену тривогу.

Вона заплющила очі й повільно поклала долоню на живіт.

Там, глибоко всередині, жило маленьке, тепле, ще невисловлене відчуття. Вона могла б випити бабусин відвар цього вечора — той самий, що захищає від усього, що могло зародитися після такої ночі

Але вона не буде. Вона хотіла, щоб усе було чесно. Анна кохала його. І якщо в ній уже росте щось від нього — вона хотіла зустріти це без страху

Спокій. Чистий, справжній і безмежний, як його світлі передгрозові очі кольору неба.

За вікном шумів дощ, а в серці тихо світилося його ім'я.

І з цим ніжним, трохи лячним від своєї сили почуттям любові Анна повільно занурилася в глибокий, солодкий сон