Розділ 27

Арсен

Арсен стояв і дивився, як вона йде. Дощ лив йому просто в обличчя, стікав по скронях, по губах, по віях. Анна пішла стежкою, не озирнувшись. Її постать, мокра від дощу, швидко зникла за кущами дикої малини. Тільки шелест листя — і все.

Він залишився сам. Стояв під старою сосною, а в грудях було так порожньо, ніби вона забрала із собою частину нього. Серце калатало важко й глухо. Арсен підняв руку й провів пальцями по губах — вони ще пам’ятали її. Теплі, мокрі, тремтячі.

Вчорашня ніч не відпускала. Холодна вода озера. Її пальці в його волоссі. Її тихий скрик, коли вони стали по-справжньому близькими. Її сльози на його губах. Те, як вона тремтіла в його руках і шепотіла його ім’я. Як вони лежали на моху під ковдрою Лади, і він відчував, що вперше в житті йому не треба нічого прикидати.

А тепер — цей дощ. І порожня стежка.

Арсен повільно рушив додому.

Кожен крок чавкав у мокрій землі. Лляна сорочка її дідуся прилипла до тіла — важка й холодна. Дощ лив безжально, ніби хотів змити з нього все, що сталося. Але не міг. Нічого не міг змити.

«Я не зникну», — сказала вона.

Він вірив.

І все одно боявся.

Боявся, що завтра прокинеться й зрозуміє, що все це було сном. Боявся, що батько побачить у його очах те, чого не повинно бути. Боявся, що дідусь колись дізнається, де він був і з ким.

Арсен ішов і згадував кожну секунду.

Як вона заплющила очі в озері. Як сказала «вперше» й довірилася йому повністю. Як тремтіла в його руках. Як сьогодні вранці посміхнулася йому під ковдрою з вишитими звірами. І як щойно відпустила його руку й пішла, не озирнувшись.

Він стиснув кулаки. Дощ стікав по обличчю, змішуючись із чимось гарячим у куточках очей.

Він не плакав.

Просто не міг інакше.

Коли хатина з’явилася між деревами, Арсен уже весь промок до нитки. Світло у вікнах горіло. Батько, мабуть, чекав. Із запитаннями. Із вимогами. Із тим самим важким поглядом, який завжди нагадував йому, хто він і ким має бути.

Він зупинився на краю галявини. Заплющив очі. Зробив глибокий вдих.

І закрився. Знову. Як завжди.

Усередині залишив тільки її. Її голос. Її руки. Її «Я кохаю тебе, Арсене». Усе інше — за дверима.

Арсен ступив уперед, у світло вікна, і двері за ним зачинилися.

Але всередині нього вже назавжди залишився той ліс. Та ніч. Та дівчина під дощем.

І він знав: хоч би що було завтра — він уже ніколи не буде таким, як раніше.

Арсен зайшов у хату мокрий до нитки. З нього стікала вода, утворюючи калюжу на дерев'яній підлозі. Батько стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях, і дивився в темряву. Він навіть не повернувся, коли почув двері.

— Нарешті, — сказав він глухо.

Арсен мовчав. Зняв мокру лляну сорочку й повісив її на спинку стільця. Вона все ще пахла нею.

Батько повільно повернувся. Обличчя втомлене, під очима темні тіні.

— Осінню все вирішено, Арсене, — сказав він тихо, без злості, просто втомлено. — Меланія… Дідусь уже домовився. У жовтні — заручини. У листопаді — весілля. Це вже не обговорюється.

Арсен стояв і дивився на нього. Вода з волосся стікала йому на шию.

— Тату… ти чуєш, що я тобі кажу? — повторив батько трохи голосніше.

— Ні.

Слово прозвучало тихо, але твердо.

Батько на мить заплющив очі, провів рукою по обличчю.

— Арсене…

— Я сказав — ні.

Він довго мовчав. Потім відвернувся назад до вікна, дивлячись у чорноту за склом.

— Йди спати, сину, — втомлено промовив він. Голос був майже безсилий. — Завтра поговоримо.

Арсен не рушив з місця ще кілька секунд. Потім тихо вийшов із кімнати, залишивши за собою мокрі сліди.

У своїй кімнаті він ліг на ліжко просто в мокрих штанях. Дивився у стелю і слухав, як дощ б'є по даху.

Перед очима стояла тільки вона.

Анна під дощем, яка відпускала його руку. Анна, яка сказала: «Я кохаю тебе».

І він знав: осінь може вирішувати все, що завгодно.

Але він уже вирішив.