Розділ 26

Анна

Анна сиділа зовсім тихо, щоб не сполохати маленьке диво. Зайченя все ще тулилося до її долоні — тепле й довірливе.

— Простягни долоню… — прошепотіла вона Арсену, майже нечутно. — Повільно.

Він обережно підняв руку й розкрив долоню поруч із її рукою. Зайченя на мить завмерло, нюхаючи повітря, а потім зробило маленький крок і перейшло на його теплу велику долоню.

Анна бачила, як у Арсена перехопило подих. Він сидів нерухомо, ніби боявся, що навіть повітря може злякати звірятко.

Так вони просиділи кілька хвилин. Зайченя просто сиділо в його долонях, м’яко сіпало носиком і довіряло.

Раптом біля низу сосни почувся легенький шурхіт.

Анна підняла погляд і побачила її — зайчиху. Вона обережно визирала з-за стовбура, вуха насторожено підняті, очі стривожені.

Арсен теж помітив її. Він дуже повільно, майже не дихаючи, опустив руки нижче й розкрив долоні.

Зайченя на мить завагалося, а потім швидко-швидко побігло до мами. За мить обидва зникли в густій траві.

Анна посміхнулася.

Арсен повернувся до неї. Його погляд був теплим і ніжним. Він підняв руку й дуже обережно, кінчиками пальців, почав виймати з її волосся кілька сухих соснових голок, що заплуталися там під час ходьби.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він, дивлячись їй просто в зелені очі. — Я кохаю тебе, моя мавко...

Серце Анни зробило такий сильний стрибок, що вона на мить забула, як дихати.

— І я тебе, Арсене... — тихо відповіла вона, майже беззвучно.

Він нахилився й дуже ніжно торкнувся її губ своїми. Поцілунок був м’який, теплий і обережний. Ніби весь ліс навколо затамував подих разом із ними.

Гроза вже зовсім близько глухо гуркотіла десь за верхівками смерек, але Анні було байдуже.

У цю мить існував тільки він. Тільки вони. Тільки цей тихий, солодкий поцілунок під старою сосною.

Поцілунок став глибшим, перетворюючись на щось невідворотне.

Арсен притягнув Анну до себе сильніше, і вона відчула, як під її пальцями напружилися його м’язи — гарячі, міцні, живі. Його рука ковзнула по її спині, притискаючи так, ніби він боявся, що вона розтане, наче вранішній туман. Губи вже не були такими ніжними — тепер вони стали гарячими, наполегливими, просякнутими бажанням, яке неможливо було втамувати. Вона відповіла тим самим, запустивши пальці в його волосся, і тихо видихнула в поцілунок, коли його язик торкнувся її.

Світ звузився до цього поцілунку. До його смаку, у якому змішалися лісова хвоя, холодний вечір і щось дике, приховане глибоко всередині. До того, як він легко прикусив її нижню губу, а потім заспокійливо провів по ній язиком. Її коліна ледь не підігнулися від напливу солодкого оніміння, і вона міцніше вчепилася в його сорочку, відчуваючи грубу тканину під нігтями.

Вони не хотіли зупинятися. І саме в цю мить небо розірвалося.

Перші важкі краплі дощу, теплі й великі, впали їм на плечі, на волосся, на губи. Спочатку поодинокі, вони змивали тишу, а вже за мить вдарили густою сильною зливою. Гроза нарешті прорвалася, розсікаючи небо спалахами блискавок, що на мить освітлювали їх яскравим білим світлом.

Вони відірвалися одне від одного, важко дихаючи. Дощ уже лив їм на голови, роблячи волосся мокрим і липким до шкіри, змиваючи все зайве.

Арсен дивився на неї так, ніби хотів запам’ятати кожну краплю на її віях, кожен її подих.

Анна притулилася лобом до його лоба, майже торкаючись його губ, і прошепотіла ледь чутно крізь шум дощу, що гуркотів по листю, як тисячі барабанів:

— Тобі треба додому...

Він хотів заперечити, але вона поклала пальці йому на губи, відчуваючи на них холодну вологу.

— Я не можу тебе тримати... тебе чекають.

Краплі стікали по його обличчю, по її щоках, зливаючись із солоними доріжками. Вони стояли під зливою, мокрі наскрізь, і жоден із них не міг зрушити з місця, бо в цьому дощі світ навколо зник — залишилися тільки вони двоє.

Арсен мовчки притиснув її до себе ще раз — міцно, майже боляче, наче хотів запам’ятати назавжди й ніколи не відпускати, — і знову поцілував. Цього разу швидко, коротко, але так, ніби вкладав у цей дотик усе, чого не міг сказати словами.

Дощ лив і лив, наповнюючи ліс глибоким, гучним шумом.

А вони все ще стояли під старою сосною, не бажаючи розмикати рук, поки кора дерева ставала темною від води.

Дощ лив уже сильно — важкими теплими краплями, що стікали по їхніх обличчях, заповнюючи світ навколо свіжістю та запахом розмитої землі.

Арсен притиснув Анну ще міцніше, і вона відчула серцебиття, що віддавалося в його грудях, ніби в її власних. Він прошепотів просто в її губи, майже не відриваючись:

— Я не хочу тебе відпускати...

Його голос був хрипким, майже болісним, пробиваючись крізь шум зливи. Анна відчула, як у грудях усе стиснулося, наче саме повітря стало надто важким.

— Все добре, мій хороший... Іди, — тихо відповіла вона, торкаючись його щоки пальцями, з яких стікала дощова вода.

Він не рухався. Тільки дивився на неї так, ніби намагався запам’ятати кожну краплю дощу на її віях, кожну рису, що ставала все ріднішою.

Анна притулилася лобом до його лоба й прошепотіла:

— Я прийду завтра на службу... Ти хочеш?

Арсен ледь помітно кивнув, не відпускаючи її, ніби ці обійми були єдиним, що тримало його в цьому світі.

— Іди, — сказала вона м’яко, але твердо, відчуваючи, як ліс навколо починає дихати разом із дощем. — Тобі ще не можна бути так довго в лісі... тебе чекають.

Вона гладила його по мокрих плечах, по спині, ніби намагалася ввібрати тепло його шкіри, що все ще пробивалося крізь мокру сорочку.

— Іди... не бійся лісу, — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі, у яких відбивалося небо. — Я не зникну. Не зникну...

Потім дуже повільно, майже неохоче, відпустила його руку. Їхні пальці розімкнулися останніми, ніби порвалася тонка нитка, що з’єднувала їх.