Розділ 25

Арсен

Анна не дивилася на нього. Вона повернулася до Мари й повільно, пасмо за пасмом, заплітала їй гриву в дрібні тугі колоски. Її пальці рухалися спокійно, звично.

— Я можу здогадатися, що твій дідусь не буде задоволений, що ти тут… — тихо промовила вона, так і не піднімаючи очей.

Арсен мовчав секунду. Її слова влучили точно в саме серце.

Він повільно підійшов ближче й зупинився поруч. Стара лляна сорочка її дідуся легко ворухнулася від вітру. Арсен дивився, як вона заплітає гриву Марі, і відчував, як у грудях стає тихо.

— Це мій вибір, Анно, — спокійно сказав він. — Він може бути незадоволений скільки завгодно. Моє життя більше не належить ні йому, ні чужим очікуванням.

Анна на мить завмерла. Її пальці зупинилися на недоплетеному пасмі. Вона не відразу підняла голову, але Арсен встиг помітити, як у куточку її губ з’явилася ледь помітна, крихка посмішка.

Вона нічого не відповіла. Просто продовжила заплітати гриву Марі, але вже повільніше. А він стояв поруч, дивився на неї, на сонце, що грало в її волоссі, і думав, що вперше за дуже довгий час йому не хочеться нікуди йти.

Анна

Сонце вже перевалило за полудень і лило на галявину м’яке, ліниве тепло. Вони неквапливо поралися по господарству: Арсен носив наколоті зранку дрова під навіс, а Анна складала хмиз. Мара мирно паслася неподалік, хрумтячи травою.

Анна зупинилася з оберемком сухих гілок у руках і тихо запитала:

— А батьки твого тата? Ті, що жили в селі… Ким вони були?

Арсен випростався, перевів подих. Стара лляна сорочка її дідуся м’яко облягала його плечі.

— Бабуся була вчителькою, — спокійно відповів він, акуратно кладучи поліно на стос. — А дідусь — лісником. Жили на маленькому хуторі, глибоко в лісі. Бабуся щодня ходила пішки через хащі до школи в селі. Вчила всіх дітей в одному класі.

Він на мить замовк і провів долонею по корі останнього поліна.

— Вони ще й коней розводили, — додав тихіше. — Мабуть, тому тато після маминої загибелі й переїхав сюди… у це глухе село.

Анна мовчала, дивлячись на пучки чебрецю, що сушилися на підвіконні. Серце тихо стиснулося.

Отже, навіть його суворий батько — отець Олексій — колись просто втік. Втік від свого світу, як зараз тікає Арсен.

І в цю мить вона зрозуміла: вони з Арсеном набагато схожіші, ніж їй здавалося раніше.

Арсен

Вечірні сутінки вже опускалися на ліс, фарбуючи верхівки смерек у глибокий синій колір, а низини затягуючи прозорим, ледь помітним серпанком. Повітря стало густішим, насиченим ароматом вологої кори та терпким духом хвої, що важко опускався додолу — наближалася гроза.

Вони йшли вузькою стежкою й шукали любку дволисту. Анна казала, що її маленькі білі квіти розпускаються саме перед ніччю й пахнуть солодко та чисто, перебиваючи навіть запах передгрозового озону.

Арсен ніс плетений кошик і дивився, як вона легко ступає босоніж по моху, що вбирав звуки кроків, наче губка. Стара лляна сорочка її дідуся, яку він так і не зняв, уже не здавалася йому чужою — тепер вона пахла лісом, смолою і самою Анною. Вітер почав гратися з краями тканини, холодячи шкіру, але всередині розливалося дивне, незвичне тепло.

— Можеш не боятися, тебе мавка охороняє, — раптом жартома кинула Анна, обернувшись. У її очах, що віддзеркалювали вечірнє небо, блиснули веселі іскорки.

Арсен зупинився. Серце стукнуло сильніше, відбиваючись десь у горлі. Світ навколо завмер: природа, здавалося, прислухалася до них.

— Ти на неї дуже схожа… — тихо відповів він. — Неймовірна.

Вона трохи зашарілася, і її щоки на тлі темного лісу здалися особливо ніжними.

Вони пройшли ще трохи й сіли перепочити на великий корінь старої сосни, чия кора була грубою і шорсткою під долонями. Її розлога крона, наче надійний купол, захищала від перших поривів вітру, що вже почали розгойдувати верхівки дерев.

Раптом у густому папоротнику почувся легенький шурхіт.

Арсен повернув голову. З-за стовбура сусіднього дерева обережно визирнуло маленьке пухнасте зайченя. Довгі вушка нервово сіпалися, вловлюючи кожен шепіт лісу, а великі темні очі з цікавістю дивилися на них.

Він мимоволі ворухнувся. Суха гілочка під коліном тихо тріснула, наче вистрілила в тиші.

Зайченя сіпнулося, але не втекло — лише причаїлося в тіні, ніби зважуючи небезпеку.

Анна лагідно посміхнулася. Повільно, дуже плавно, вона простягнула вперед відкриту долоню.

— Іди сюди, маленький… Він хороший, — тихо, майже пошепки сказала вона, кивнувши в бік Арсена.

Зайченя постояло секунду, нюхаючи повітря, насичене вологою та передчуттям дощу. Потім зробило один невпевнений крок. Другий. І повільно, обережно підійшло до її руки.

Арсен боявся навіть дихнути. У грудях стиснулося від того, як легко вона знаходить спільну мову з усім живим.

Зайченя м’яко ткнулося теплим вологим носиком просто в її долоню.

Анна ледь-ледь торкнулася кінчиками пальців м’якої шерсті на його вушках. Воно не відсахнулося. Просто стояло, відчуваючи тепло, і довіряло цій дивній дівчині, що ніби належала самому лісу.

Арсен дивився на них обох і відчував, як усередині все стає тихо й правильно.

Ліс приймав його.тЗавдяки їй.

А десь далеко, за горами, уже почав гуркотіти грім, обіцяючи, що ніч буде довгою і невідворотною.