Розділ 24

Арсен

Прохолодне молоко в глиняному глечику ловило сонячні промені, що м’яко падали крізь маленьке вікно. Арсен сидів на старій дерев’яній лаві поруч з Анною. Лляна сорочка її дідуся м’яко лежала на тілі — після мокрої міської футболки це було справжнє звільнення.

Він повільно глянув на неї. Анна сиділа зовсім близько, мокре волосся вже трохи підсихало й розсипалося м’якими пасмами по плечах. Арсен обережно простягнув руку й торкнувся її тонкої прохолодної долоні.

— Як ти? — тихо запитав він, заглядаючи в її обличчя.

Вона не забрала руку. Навпаки — м’яко перевернула долоню, і їхні пальці переплелися в теплий невагомий вузол.

— Добре.

— Ти довго жив у місті? — раптом тихо запитала вона, дивлячись на його профіль.

— Майже все життя, — відповів Арсен тихо.

Анна трохи помовчала, потім повернула голову до вікна, вдивляючись у зелену стіну смерек.

— Я теж… коли мені було шість, дуже хотіла переїхати сюди, до бабусі, — майже пошепки сказала вона. — Після того, як батьки загинули.

Кімнату огорнула тиша. Лише старий годинник мірно цокав.

У Арсена стиснулося серце.

Господи… Він думав, що тільки в нього така порожнеча всередині. А вона носить свою рану вже майже дванадцять років — зовсім одна. І при цьому залишається такою світлою.

Він міцніше, але дуже обережно стиснув її тендітні пальці.

Їхні світи — його суворий і холодний, і її — вільний, але поранений — щойно беззвучно злилися в одну спільну долю. І Арсен чітко зрозумів: тепер його єдиний вибір — бути поруч із нею. Чого б це не коштувало.

Анна

Сніданок закінчився, але наелектризований спокій у хатині нікуди не зник — він просто став м’якшим, теплішим, майже домашнім.

Арсен не став сидіти довго. Він мовчки підвівся, вийшов на подвір’я й узявся за сокиру. Анна спостерігала за ним через прочинені двері. Кожен його рух був точним і сильним: широкі плечі під старою лляною сорочкою дідуся напружувалися, топорище впевнено лягало в долоні. Звук розколотого дерева лунко розлітався по галявині, ніби вибивав із нього залишки ранкової напруги.

Вона тихо вийшла на ґанок, а потім пройшла до стайні. Мара почула її ще здалеку й тихо пирхнула. Анна вивела кобилу на сонячну галявину, відпустила повіддя й дозволила їй спокійно пастися на мокрій від роси траві.

Потім Анна підійшла ближче до Арсена. Він саме розщепив черговий товстий пеньок одним точним ударом. Дихання в нього було частим, а на лобі блищали дрібні краплі поту.

— Звідки ти все це вмієш? — тихо запитала Анна, посміхаючись. — Ти ж сам казав, що виріс у місті… серед асфальту й мармуру.

Арсен опустив сокиру, впер її в землю й повільно повернувся до неї. Його світлі очі вже пом’якшали.

— Багато часу проводив із дідусем, — відповів він спокійно, низьким голосом. — У монастирях працював нарівні з усіма. Ніхто не давав мені поблажок через прізвище. А ще в селі, коли малим приїздив до батьків тата… Там і навчився.

Анна лагідно погладила Мару по шиї, обмірковуючи його слова. Щось у його інтонації, коли він згадував дідуся, змусило її насторожитися.

— Твій дідусь… священник? — тихо запитала вона, не відводячи від нього погляду.

Арсен ледь помітно посміхнувся краєчком губ, але в цій посмішці знову промайнуло те саме приховане безсилля.

— Та не просто священник… — майже пошепки промовив він.

Анна завмерла. Пальці мимоволі зісковзнули з гриви Мари. Вона повільно підняла очі й подивилася на нього.

— Наскільки не просто? — тихо запитала вона.

Арсен подивився на неї довго. Дуже довго. Сонце грало в його волоссі, а в очах з’явилася якась нова, глибока тиша.

Він опустив сокиру й упер її в свіжу колоду, яка пахла смолою. Потім підійшов ближче й обережно взяв її руку у свою. Його пальці були великими, теплими й трохи шорсткими від роботи.

— Мій дідусь — архієпископ, — тихо пояснив він, м’яко гладячи її долоню великим пальцем. — Це дуже високий сан. Він керує цілою митрополією… багатьма храмами, священниками й усіма церковними справами в місті. Його слово там — майже закон.

Мара поруч тихо пирхнула й переступила з ноги на ногу, скубнувши соковиту траву.

Анна мовчала кілька секунд, осмислюючи почуте.

— Тепер розумію, чому ти сказав «не просто священник», — тихо промовила вона.

Арсен ледь усміхнувся.

— Так. Саме тому.

Він не відпускав її руки. Сонце грало в його волоссі, а Анна раптом відчула, наскільки різними були їхні світи. Не через статус, а через відповідальність, яку кожен із них ніс за плечима.