Розділ 23

Анна

Анна лежала, притулившись до нього, і відчувала крізь тонку шкіру, як після дзвінка Арсен трохи напружився. Його м’язи під її пальцями миттєво стали твердими, мов камінь. Він намагався посміхнутися, але вона бачила — плечі затверділи, а погляд став далеким, затуманеним тривогою.

— Ходімо, — видихнув він, і його голос прозвучав якось неприродно рівно.

— Куди? Додому?

Анна замовкла на секунду, дивлячись на нього. Серце боляче стиснулося в грудях — не хотілося відпускати його зараз. Не після такої ночі, коли кожна клітинка її тіла все ще пам’ятала його дотик, його гарячий подих, запах його шкіри — такий знайомий і водночас неймовірний.

— Не йди туди зараз, — м’яко сказала вона, провівши долонею по його напруженій спині, намагаючись зняти цю застиглу втому. — Будь ласка.

Арсен повернув голову до неї, і їхні погляди зустрілися. Його очі все ще темніли від недавніх почуттів.

— Бабусі немає вдома, — продовжила Анна, і голос її здригнувся від хвилювання. — Вона поїхала до міста й буде тільки ввечері. У мене тихо. Ніхто не заважатиме.

Вона зробила паузу, відчуваючи, як щоки починають палати від сміливості власних слів, але все ж договорила:

— Ходімо… до мене.

Арсен здивовано підняв брови, ледь помітно відсторонившись.

— До тебе?

— Так, — вона посміхнулася трохи сором’язливо — Можемо поснідати, помитися… просто побути разом ще трохи. Не хочу, щоб цей ранок так швидко закінчувався. Хочу відчувати твоє тепло ще хоч годину.

Він дивився на неї довго, ніби перевіряв, чи вона справді цього хоче. Потім на його обличчі з’явилася тепла, трохи здивована посмішка, і він знову пригорнув її до себе.

— Добре… Ходімо до тебе.

Анна сіла й обережно зняла з них ковдру. Ранкова прохолода одразу огорнула їхні тіла, викликаючи легкий озноб. Вона дуже акуратно склала ковдру, гладячи пальцями вишитих звірів, що здавалися тепер живими в ранковому світлі.

«Ладо… дякую, що накрила нас», — подумала Анна, залишаючи ковдру на тому самому місці під сосною.

Арсен підвівся, підійшов і обійняв її ззаду, поклавши підборіддя їй на плече. Анна відчула, як його гаряче дихання лоскоче її шкіру, викликаючи табуни мурашок.

— Ти впевнена? — тихо запитав він, і вона відчула вібрацію його голосу спиною.

— Абсолютно, — відповіла Анна й повернулася в його обіймах, притискаючись до нього всім тілом. — Хочу, щоб ти був у мене. Хочу показати тобі свій дім.

Він поцілував її — повільно, ніжно, з такою вдячністю, що в неї защеміло в грудях. Його губи були теплими, а руки — міцними, даруючи відчуття дивовижної безпеки.

— Тоді ходімо.

Анна взяла його за руку. Пальці сплелися надійно, впевнено. Вони рушили стежкою через ліс. Сонце вже піднялося високо, пробиваючись крізь густі верхівки дерев і малюючи на їхній шкірі золоті плями. Під ногами пружно віддавався м’який мох, подекуди шорстко лоскотала трава, а під п’ятами тихо шаруділо торішнє опале листя.

Анна йшла, тримаючись за його теплу долоню, відчуваючи, як у грудях одночасно і лячно, і неймовірно солодко.

Бо вона вперше вела хлопця до себе додому. Після такої ночі. Після всього, що між ними сталося.

Хатина несподівано з’явилася з-за кущів дикої бузини, наче завжди ховалася від чужих очей у густих тінях старого лісу. Старий дерев’яний ґанок, порослий м’яким зеленим мохом, зустрів їх тихим затишним рипінням.

Анна відпустила долоню Арсена, щоб відчинити важку дубову клямку. Двері подалися легко, і вони переступили поріг.

Усередині пахло так, як пахло все її життя — сушеною м’ятою, чебрецем, диким медом і легкою гіркотою полину. Зі стелі рівними рядами звисали акуратні пучки лісових трав, які вони з бабусею збирали на світанках. Тут панував особливий, теплий, наелектризований спокій.

Арсен застиг посеред світлиці. Його висока постать у мокрому одязі здавалася занадто великою для невеликої хатини. Анна бачила, як його погляд повільно ковзає по білій печі, простих дерев’яних лавах і домотканих хідниках на підлозі. Після всього того, що він розповідав про холодний мармур і розкіш маєтку свого дідуся, цей дім, мабуть, здавався йому зовсім іншим світом.

— Твоя футболка зовсім мокра після озера, — тихо сказала Анна, підходячи ближче. Її пальці ледь торкнулися вологої тканини на його плечі. — Знімай. Я зараз принесу рушник і щось сухе.

Він мовчки кивнув. 

Анна підійшла до великої скрині в кутку й дістала чисту, вибілену сонцем лляну сорочку, яку колись носив дідусь. Вона пахла деревом і свіжістю. Коли дівчина повернулася, Арсен уже зняв мокру футболку. Його широкі плечі й міцна спина ледь здригалися від прохолоди, що тягнулася від прочиненого вікна.

Він витер обличчя рушником і одягнув лляну сорочку. Вона лягла на нього вільно, м’яко підкреслюючи розворот плечей. У цю мить Арсен раптом став схожим на когось прадавнього — ніби ліс нарешті прийняв його до себе.

— Дякую, — його голос пролунав низько й тепло, заповнюючи всю хатину. — Тут неймовірно пахне, Анно. Наче вся карпатська прохолода зібралася під цим дахом.

— Це чебрець, — посміхнулася вона, сідаючи на лаву біля столу. — Сідай. Зараз будемо снідати.

Анна дістала з полиці свіжий хліб, загорнутий у лляну серветку, і глек із прохолодним молоком. Арсен підійшов і сів поруч — максимально близько, так що вона знову відчула його тепле дихання.

І в цю мить Анна зрозуміла чітко й остаточно: його серце справді було закрите.

Але для неї — відчинене...