Розділ 22

Арсен

Він підійшов до плескатого каменя. Телефон лежав там само, екран світився. На дисплеї було ім’я, від якого в нього відразу зіпсувався настрій.

Тато.

Арсен провів рукою по обличчю й прийняв дзвінок.

— Так? — голос вийшов грубіший, ніж хотілося.

— Арсене, ти де, в біса, ночував?! — голос батька був жорстким, із металевим присмаком злості. — Вдома тебе немає, телефон від учора поза зоною! Я вже думав, що з тобою те саме, що з матір’ю…

Ці слова завжди били, як ніж. Навіть тепер.

— Тату, все нормально. Я в лісі.

— Знову в тому своєму лісі? — батько важко видихнув. — Тебе теж тягне до тієї води, Арсене? Не дури. Мати твоя в річці втопилася рік тому, а ти ночами зникаєш бозна-де.

Арсен заплющив очі. Усередині одразу піднялося глухе роздратування.

— Я просто гуляв.

— Гуляв? — батько гірко всміхнувся десь у слухавці. — Ти вже дорослий чоловік, а поводишся як хлопчисько. Замість того щоб допомагати вдома, тягаєшся лісами.

Він стиснув телефон сильніше. У голові ще жила ніч: холодна вода, Анна в його руках, її тремтливе дихання, її сльози на його губах. А тут — цей голос, який знову тягнув його назад.

— Я пізніше буду вдома, — сухо відповів Арсен. — Не переживай.

— Не переживай? — батько підвищив голос. — Щоб увечері був удома. І не думай, що я не бачу, як ти останнім часом змінився.

Арсен натиснув «відбій», не дочекавшись відповіді.

Кілька секунд він просто стояв, дивлячись на озеро. Хотілося жбурнути телефон у воду. По-справжньому.

Коли він повернувся під ковдру, Анна сиділа, обхопивши коліна. Її погляд був стривожений.

— Все добре? — тихо запитала вона.

Арсен ліг поруч, одразу притягнув її до себе й зарився обличчям у її волосся.

— Тато, — тихо сказав він. — Непокоїться… по-своєму. Мама померла, і він тепер боїться, що зі мною теж щось станеться.

Анна нічого не сказала. Просто міцніше обійняла його. Її пальці гладили його по спині — точно так, як він гладив її вночі.

— Не хочу зараз про це, — прошепотів Арсен їй у волосся. — Хочу тільки про тебе. Про нас. Про цю ковдру. І про те, як ти зараз пахнеш озером і мною.

Анна м’яко посміхнулася й притулилася ще сильніше.

Але Арсен уже відчував: реальність почала просочуватися в їхню маленьку лісову казку. І йому це дуже не подобалося.