Розділ 22 *

Анна

Анна тихо, невагомо засміялася, розводячи руками прозорі озерні бризки.

— А ти чого в одязі? — запитала вона, зупиняючись на ньому трохи розгубленим теплим поглядом.

Арсен стояв у воді по пояс. Важка мокра футболка щільно облипла груди, а джинси тягнули вниз. Він важко дихав, намагаючись опанувати себе після того дикого тваринного страху, що щойно прокотився по всьому тілу.

— Що сталося? — м’яко додала Анна, підпливаючи ближче. Її світлі очі в нічній темряві дивилися на нього з ніжним здивуванням і ледь помітною тривогою.

Він мовчав секунду, просто дивлячись на неї, наче переконувався, що вона справді тут — жива, тепла, реальна.

— Ти зникла, — нарешті сказав Арсен глухо, майже винувато. — Просто… розчинилася. Я подумав…

Він не договорив. Лише провів мокрою долонею по обличчю, ніби змивав із себе той короткий гострий жах.

Анна м’яко посміхнулася. Вода навколо неї тихо колихалася, ловлячи місячне світло.

— Я не розчинилася, — тихо відповіла вона. — Я просто пірнула. Тут глибоко… і тихо.

Вона підпливла ще ближче, так що між ними майже не лишилося відстані. Її розпатлане мокре волосся блищало в темряві, а очі — ті самі, кольору неба перед грозою — дивилися на нього з такою щирою, ледь здивованою ніжністю, що в Арсена перехопило подих.

— Не треба мене так лякати, — прошепотів він майже беззвучно. Голос був низьким і тихим.

Анна ледь помітно здригнулася від цих слів. Її очі стали ще м’якшими, майже беззахисними.

— Я не хотіла, — так само тихо відповіла вона й легенько торкнулася його мокрого плеча прохолодними пальцями. — Вибач…

Арсен мовчки кивнув. Він більше не хотів нічого говорити. Просто стояв у воді поруч із нею, відчуваючи, як серце повільно, але впевнено повертається на своє місце.

А навколо них тихо дихало озеро, наче саме воно зберігало їхню таємницю.

АННА

Анна підпливла ближче. Арсен відчував, як темне нічне плесо котить між ними повільні тихі хвилі. Дівчина дивилася на нього своїми світлими, тепер трішки зляканими очима, в яких відбивалося крихке місячне світло.

— Ти змерз? — тихо запитала вона.

— Ні… — відповів Арсен глухо.

Анна підпливла ще ближче, так що між ними майже не лишилося відстані. Її розпатлане мокре волосся блищало в темряві, а очі дивилися на нього з такою щирою, ледь здивованою ніжністю, що в Арсена перехопило подих.

— Чому ти прийшов вночі до озера? — м’яко запитала вона майже шепотом.

Арсен мовчав секунду, просто дивлячись на її витончене обличчя.

— Хотів прогулятися… — тихо відказав він.

— У ліс? Вночі? — Анна ледь помітно посміхнулася краєчком губ.

Він стояв по груди у воді, притихлий, заколисаний цією несподіваною тишею.

— Заплющ очі, я хочу дещо зробити, — сказала вона тихо, і її прохолодний лісовий подих торкнувся його щоки. — Не боїшся? Арсен повільно заплющив очі. У ту ж мить увесь світ просто зник.

Залишилася тільки темрява лісу і дивовижне загострення почуттів. Він усім тілом відчув, як Анна підійшла зовсім близько. Вода між ними м’яко колихнулася, принісши її чисте дихання, налите ароматом вологої дикої м’яти. Від її тіла йшло дивовижне лагідне тепло, яке зігрівало нічне озеро.

— Не підглядай, — прошепотіла вона зовсім поруч, майже торкаючись губами його вуха. Арсен слухняно завмер, ловлячи кожен звук.

І тоді вона торкнулася його. Її м’які вологі долоні обережно, ледь-ледь лягли на його гарячі скроні. Анна зробила кілька легких невагомих рухів пальцями, ніби заколисувала його.

Від її ніжних дотиків увесь важкий гул у голові почав повільно розчинятися в темній озерній воді. Вона ніби забирала його втому собі, очищаючи думки, повертаючи йому спокій. Великий тугий вузол у грудях, що тиснув увесь цей час, нарешті послабшав і почав танути.

Потім її руки рушили далі. Чисті тонкі пальці Анни ніжно занурилися в його мокре волосся. Вона перебирала пасма ледь-ледь, невагомо торкаючись шкіри голови кінчиками пальців, даруючи відчуття неймовірного спокою.

«Господи, нехай увесь світ із його законами зачекає за стіною лісу, — подумав Арсен. — Прямо зараз, серед цієї нічної води, її пальці повертають мене до життя. Я хочу просто бути тут, відчувати її тепло і цей чистий подих м’яти. Це мій єдиний справжній порятунок».»

Анна

Анна мовчала. Вона просто стояла поруч у воді, тримаючи його голову у своїх долонях, наче оберігаючи від усього, що залишилося за межами цього озера.

І в цю мить ліс, вода й вони двоє стали одним цілим — тихим, теплим і абсолютно нерозривним.

Анна не поспішала. Її пальці все ще лежали в його волоссі, наче вона боялася, що якщо відпустить — він зникне, розчиниться в чорній воді, як місячне віддзеркалення.

Вона відчула, як Арсен повільно видихнув — глибоко, наче вперше за багато місяців по-справжньому відпустив повітря з грудей.