Розділ 21

Вони лежали нерухомо. Довго.

 Анна відчувала, як тіло повільно повертається до себе — дрібні солодкі судоми пробігали по тілу, а грудях було так тісно, ніби серце не вміщалося.

Вона не могла говорити. Тільки дихала — часто, нерівно, майже схлипуючи. Сльози самі котилися по скронях у волосся. Не від болю. Від того, що всередині неї щось назавжди змінилося. Ніби вона щойно віддала частину себе, якої вже ніколи не поверне, і водночас отримала щось незмірно більше.

Арсен відчув це він притягнув її до себе, обхопивши так міцно, ніби хотів захистити від усього світу.

Вона зарилася обличчям йому в шию, вдихаючи його запах — озеро, м’ята, сіль шкіри. Його серце калатало їй у щоку. Її власне тіло ще тремтіло, ніби не вірило, що все закінчилося. Між стегон було мокро, чутливо й трохи болісно.

Довго панувала тиша.

Тільки шум лісу. Тільки їхнє дихання. Тільки його пальці, які дуже повільно, майже невагомо гладили її по спині — від потилиці вниз до попереку і знову вгору. Кожен рух був мовчазним «я тут».

Анна відчула, як у грудях піднімається щось гаряче й лякаюче. Вона ніколи не була такою оголеною. Не лише тілом — усім. Вона віддала йому те, чого не віддавала нікому, і тепер боялася, що він побачить, наскільки вона маленька й вразлива в цю мить.

Арсен ніби відчув цей страх. Притиснув її сильніше, поцілував у маківку, потім у скроню — довго, не відриваючись.

Вона нарешті прошепотіла — так тихо, що слова майже розчинилися в його шкірі:

— Я… ніколи не відчувала себе такою живою. І такою… наляканою одночасно.

Арсен не відповів одразу. Просто продовжував гладити її, ніби збирав усі її сльози й страх своїми долонями.

— Я знаю, — нарешті відповів він ледь чутно. — Я теж.

Вони знову замовкли.

Лежали, переплівши ноги, дихаючи в один ритм. Місяць уже хилився до заходу. Анна відчувала, як повільно засинає — важка, тепла, спустошена й водночас неймовірно повна. Усередині неї ще пульсувало те, що сталося. І вона знала: ця ніч залишила в ній слід. Назавжди.

Світанок прокрався тихо, майже несміливо.

Перші промені сонця пробивалися крізь верхівки сосен і лягали золотими плямами на мох. Анна повільно відкрила очі.

Вони лежали під неймовірно красивою ковдрою — тканою вручну, м’якою й теплою. Груба вовна перепліталася з тонким льоном, а по всій поверхні лісовими нитками були вишиті звірі: руда лисиця, сова з розпростертими крилами, гіллястий олень і кілька зайчиків, що ховалися в траві. Ковдра пахла сосною, димом від вогнища й затишком.

Анна м’яко посміхнулася. Вона провела пальцями по вишитій лисичці й подумала:

«Лада… Ти накрила нас, поки ми спали, правда?»

Ця думка зігріла її сильніше за саму ковдру. Лада завжди з’являлася саме тоді, коли була потрібна — мовчки, непомітно, по-лісовому.

Анна лежала, щільно притулившись до Арсена: голова — на його грудях, нога — перекинута через його стегно. Ранкове повітря було прохолодним, але під ковдрою панувало тепле, сонне щастя.

Арсен поворухнувся. Повільно розплющив очі, ніби боявся, що все, що сталося вночі, виявиться лише сном. Коли його погляд знайшов її, він посміхнувся — тихо, здивовано, дуже щасливо.

— Доброго ранку… — прошепотів хрипкувато.

— Доброго… — Анна легенько провела пальцями по його щоці. — Ти не зник. Я боялася, що прокинуся — а тебе немає.

Арсен обережно притягнув її ближче й поцілував: спочатку в маківку, потім у скроню, а тоді — в губи. Дуже ніжно, майже благоговійно.

— Я тут, — тихо сказав він між поцілунками. — І нікуди не йду.

Вони лежали ще довго, не поспішаючи вставати. Сонце золотило ковдру, а вишиті звірі ніби оживали в променях. Вони просто дихали одне одним. Анна малювала пальцем невидимі візерунки на його грудях, а Арсен гладив її спину під ковдрою — повільно, ліниво, насолоджуючись кожною секундою.

— Як ти себе почуваєш? — тихо запитав він, дивлячись їй в очі.

Анна трохи зашарілася, але не відвела погляду.

— Трохи… дивно. Але приємно. Ніби тіло досі пам’ятає тебе, — вона прикусила губу. — І я теж пам’ятаю. Все.

Арсен посміхнувся й поцілував її в чоло.

— Я теж пам’ятаю…

Вони знову замовкли під теплою ковдрою, яку Лада накинула на них уночі, — ніби весь ліс оберігав їх цього ранку.

І раптом — різкий, настирливий звук.

Телефон.

Він дзвонив різко й уперто, ніби хотів розірвати цю тишу.

— Чорт… — тихо вилаявся Арсен.

Анна підняла голову. Її очі були ще сонними.

— Це твій?

— Так… На диво не потонув. Я вчора кинув його на камінь біля води.

Він не хотів вставати. Але дзвінок не вщухав.

Арсен поцілував Анну в чоло й губи — довго, ніби просив вибачення.

— Зараз повернуся.